Олесь Гончар. Берег любовi
страница №7
...дiвництва, ще порiвняно молодий, широкоплечий гiгант, зобличчям вилицюватим, мiцним, густо обгорiлим на вiтрi. Цього разу Ягнич
не помилився: оце був вiн, начбуд, так його й Микола Iванович
вiдрекомендував, сам одразу якось делiкатно знепримiтнiвши, вiдступивши
нiби в начбудову тiнь. Почувалось, що стоїть перед Ягничем людина з натур
прогартованих, певних у собi, не дуже, видно, порушує комплексна веремiя
життєвий начбудiв ритм, не полишає його вiдчуття власної сили й здоров'я -
веселi iскорки грають у вiчу.
- Сподобається шахтарям? - кинувши на лайбу, спитав Ягнича начбуд. -
Послужить iще в новiй своїй ролi?
I нарештi аж вiн виклав суть задуму: треба випотрошити її, докорiнно й
розумно переобладнати, щоб вiдповiдала новому своєму призначенню... Буде
кафе! Лiтнє кафе для шахтарiв - iз столиками, з морським краєвидом, з
музикою, тихою, заспокiйливою...
- Матерiалiв Дамо, яких тiльки треба, пiдмайстрiв пiдберем вам хоч i
цiлу бригаду, - начбуд заохотливо посмiхнувся Ягничевi, - а ваша роль -
це, власне, роль експерта, консультанта, старшого радника, чия думка
матиме силу вирiшальну... Дрiбницями не докучатимем, дамо простiр, тут уже
хай попрацює фантазiя! Фундамент, так би мовити є, а надбудова за вами...
- З якого тут боку й пiдiйти... Трудова посудина, вiдплавала вона вже
своє.
- Ну, не для плавби ж нам вона, - весело нагадав начбуд, - для
вiдпочинку її функцiя, для естетики, коли хочете... Звичайно, вигляд не
аж-аж, зате економiя яка - i в часi, i в коштах! Я розумiю, що все це
переобладнати,душу сюди вдихнути не просто, але ж саме тому ми й
звернулись до вас: дiло, як то кажуть, майстра боїться... Я правильно
кажу?
- Та правильно.
- А нашi будiвельники - це ж такий народ, що ти їм тiльки дай путнє
завдання: з нiчого витворять таке, що ахнеш...
Гурт будiвельникiв терпляче вислуховував iдею начбуда. Присутнi, хоч i
не брали участi в розмовi, однак, здається, подiляли його намiри.
- Лiнiйка в кого-небудь є? - раптом звернувся до будiвельникiв Ягнич.
Знайшовся складаний металевий метр, - подали Ягничевi. Розпроставши
його, Ягнич з мовчазною дiловитiстю наблизився до лайби, приклав лiнiйку
до корпуса.
- Дивiться сюди, - обернувсь до начбуда, - повнiстю приляга?
- Та приляга, а що?
- А не мала б прилягати. Де плавкiсть лiнiї, вигин борта? У справжнього
судна форми пливуть, переливаються, як груди журавля, як тiло дельфiна!..
Лiнiйку ось таку хоч як притискай посерединi, а вся вона до корпуса не
пристане, кiнцi її хоч на волосинку, а вiдiйдуть. Бо там форми, обтiчнiсть
- як у риби чи птаха... А це? - Ягнич дивився докiрливо, i в начбуда на
обличчi промайнула аж нiби тiнь винуватостi.
- Очевидно, ви маєте рацiю... Але ж судно, повторюю, не для плавби, в
нього тепер iнше, суто практичне призначення... В областi он є "Поплавок",
на пiвденнiм березi поставили "Шхуну", хай i в нас з'явиться щось у цьому
дусi...
- Поняття не маю, з якого боку до неї пiдiйти...
- Вся надiя на вас, на ваш досвiд. Стовiдсоткової вiрогiдностi не
вимагається, але, звичайно, треба, щоб iлюзiя була, щоб почувалось: це
таки судно, дитя морiв, а не який-небудь лабаз, не вульгарна тобi
забiгайлiвка... Килимки всюди щоб морськi, справжнi, iз рiзаного канату
вузлами в'язанi. Лiхтарi старовинної форми, як тi, що давнiм мореплавцям
ночами свiтили.. Меню буде тiлки з морської живностi, вино тiльки сухе,
мiсцеве, i нiяких мiцних напоїв... Ну, а коли хто крадькома принесе та
смикне зайвого з-пiд поли чи з-пiд стола, того буде зручно й за борт, у
морський витверезник, - начбуд засмiявся i, пiдтриманий смiхом пiдлеглих,
здається, вiдчув себе безтурботно, хоча весь час не випускав з кута зору
Ягнича, ждав вiдповiдi.
Ягнич стояв у роздумi, насуплений. Схоже було, що не пiдходить йому ця
лайба i всi цi прожекти... А, видно, була ж йому перед тим видана кимось
щедра атестацiя, звернулись як до майстра першокласного, вкрай необхiдного
для виконання таких робiт... Бо славетний курсантський вiтрильник стояв у
нього за спиною, ореолу додавав.
- То як? Щоб на посаду старшого консультанта до нас? - аж iз якоюсь
запобiгливою шанобою в голосi запитав начбуд.
Ягничева майже сердита мовчанка була витлумачена присутнiми в той
спосiб, що дiла, вважайте, не буде, кашi з цим Чорномором не звариш...
Гонористий виявився цей пришелець з морiв чи просто цiну собi набиває?
Скорiш за все махне рукою та й пiде незасватаний.
- Всi умови створимо, не вiдмовляйтесь, Андроне Гурiйовичу...
Одначе нi зi згодою, нi з вiдмовою майстер не квапився. Поцiкавився у
начбуда:
- Пiдмайстри, кажете, будуть?
- Оксене! - зрадiло гукнув начбуд до одного iз своїх. - Ану покажись!
З гурту чемно, але не розгублено виступив юнак, стрункий, пiдтягнутий,
темними вусиками примiтний та густо-вишневою смагою щiк.
- Вiн ось буде головним помiчником, - вiдрекомендував начальник
будiвництва. - Умiлець на всi руки, унiверсал: столяр-червонодеревець
високої квалiфiкацiї, та ще й рiзнi штуки по дереву рiже - всяких там
увiчнює вепрiв та ведмедiв карпатських...
- Ще й бандуру сам собi зробив, - додав iз гурту Микола Iванович,
iнженер.
- Тiльки струн поки що на нiй нема, так вiн, щоб не гуляти, на
очеретяну дудку свистить, - пожартував товстунець виконроб у гумових
чоботях. - Усiх штукатурниць своєю сопiлкою причарував.
Ягнич уважно розглядав хлопця, до зашарiння знiяковiлого пiд обстрiлом
жартiвливих похвал. Це важливо - кого тобi рекомендують у пiдмайстри.
Щирий, зичливий погляд, вiдкрите лице чистої, нiчим не заплямованої
юностi. I навiть вусики його не псують, як це буває в декотрих
нахабкуватих розбовканцiв, що вечорами на приморських бульварах тиняються.
- Ну, а ти ж, - звернувся до Оксена Ягнич, - колинебудь хоч ногою на
палубу ступав? Бував на живому суднi?
- Бувати не бував, а видiти видiв...
- Що "видiв"?
- Коли "Орiон" ваш по обрiю, десь аж пiд небом iде... А єден з моїх
братнякiв на Тихоокеанському флотi служить.
Здається, чимось торкнув, умилостивив юнак Ягничеву колючу душу.
Чаша його вагань явно переважувала в цей бiк.
- Що ж, коли так, то завтра й до дiла, - мовив нарештi Ягнич на знак
досягнутої угоди, i начальник будiвництва зiтхнув полегшено.
Бачили будiвельники ще того дня надвечiр: уже сам, одинцем на березi
стояв майстер-орiонець, збоку оглядаючи лайбу. Списана, припнута, на
вiчному якорi темнiє... От би трохи пiдняти її з намитого грунту, бiльше
повернути лицем до бурунiв - одразу набула б iнших обрисiв... Бо яка там
не е, але i в нiй, спрацьованiй, почувається зiмкнута енергiя минулих
плавб, ще не вивiтрене до кiнця жадання просторiв.
XX
Уночi линув дощ. Якраз те, що Чередниченковi й усiм кураївцям треба.
Ягнич зостався й ночувати на комплексi. Переказав додому Нельчиним сином,
щоб не турбувались, а сам того ж вечора вже засiв у вагончику iз Оксеном
прикидати рiзнi варiанти реконструкцiї судна. Довго сидiли, радились та
мудрували сяк i так, - а коли все найневiдкладнiше було з'ясоване, Ягнич
сказав, що тепер йому трохи розвиднилось, зможе завтра йти до начбуда на
конкретну розмову. Вагончик, у якому вони сидiли, виявився досить зручним
для житла: не тiсно, затишно, i пiд ногами почувається палуба... Тут, у
цiй хатi на колесах, i мешкає цей молодий гуцул (ще з двома товаришами,
котрi зараз десь на станцiї вивантажують будматерiал для комплексу).
Сидить бiля столу Ягнич, роззирається сюди й туди, i йому аж рябiє в очах
вiд яскравостей: весь вагончик - як квiтка з Карпат! Рiзнi мальовки та
розфарбовки на стiнах, паперовi рушнички iз орнаментом, аплiкацiї з
дерева... У шаховцi пiд склом грає барвами святковий гуцульський костюм
(для Оксенових виступiв у самодiяльностi), гiрський капелюх iз пером, i
топiрець, i ота сама бандура в iнкрустацiях, що її Оксен нiбито власними
руками зробив.
- Невже сам змайстрував? - зацiкавлено запитав Ягнич, розглядаючи
iнструмент.
- Доводиться, бо з цим у нас теж проблема. Народнi ансамблi ростуть, як
гриби, а доброго iнструмента шукай та шукай. Он уже й газети писали, де
придбати балалайку, добру жалiйку або зурну? Хлопцi з застави теж просять:
прийди, Оксене, допоможи полагодити нашу музику - хiба ж вiдмовиш?
Сiдаємо, разом беремось, та тiльки ж не завжди маєш пiд рукою що-треба...
Бо матерiали для цього неодмiнно мають бути натуральнi, музичний
iнструмент пластмаси не любить, усе штучне глушить, убиває в ньому звук.
От i доводиться всiляко викручуватись та вишукувати...
- Дiло, видно, тонке. Тут усе доводиться руками.
- Є, звичайно, фабрики iнструментiв, але вони за попитом не встигають,
i потiм у них часто ще якiсть не та. Багато є охочих, що самi могли б, але
знову ж, де добути вiдповiдну сировину? Спробуйте ви дiстати в унiвермазi,
скажiмо, струн, яких вам треба: сьогоднi нема й через мiсяць нема, грай
хоч на волосинi з кiнського хвоста!.. У нас, у Карпатах, тамтешнi майстри
по-своєму викручуються хто як: телефонний дрiт використовують, сталевий
трос i той розщеплюють на струни!..
Ягничевi все це було далеке, але йому подобалось. що хлопець живе цим,
- почувається в ньому пристрасть справжнього майстра.
- А звiдки це воно в тебе? - запитав Ягнич. - Вiд батька, чи як?
- Батька мого бандити вбили, був головою сiльради, - посмутнiв хлопець
i, помовчавши, став розповiдати про своє захоплення. - Просто це, мабуть,
вiд людей... Був маленьким, то водили в нас по селах слiпого бандуриста,
приводили його деколи виступати й до нашої сiльської читальнi. Щоразу
такого дня наряджали мене мама по-гуцу-льському й казали: "Маєш нинi,
Оксенцю, виводити дiдуся на сцену. Виведеш, поставиш йому швиденько
стiлець i тодi по колiну старого торкни, вiн сяде". I я точно так робив.
Сяде вiн, сивовус, i одразу ось таким розгонистим гордовитим жестом руку
на струни... А пiсля виступу, хоч i слiпий, показував нам, що й до чого:
оце, каже, октава, дванадцять головних струн, а це - пiдструнки...
Багатий, хлоп'ята, iнструмент, попiдростаєте, учiться й ви... I я це
затямив. А коли пiсля школи пiшов на меблеву фабрику учнем у сувенiрний
цех, там уже вирiшив: сам зроблю!.. З'явилося потiм ще одне захоплення -
подався з товаришем на цiлиннi землi... Спершу в наметах жили. Намет
величезний, буран парусиною лопоче, розшарпує шатро, ось-ось зiрве з
землi. Посеред намету бочка пiдвiшена, розжарена до червоного, це наше
сонце, воно нас обiгрiва... В лице припiкає, а спина мерзне... А взагалi
здорово було. Скоро я вивчився на тракториста, хоча у вiльний час i цього
свого заняття не кидав, - де тiльки шмат деревини попадеться - стружеш,
рiжеш що-небудь просто для душi. Мабуть, там би й лишивсь на цiлинних,
якби не обморозився. Випало якось менi взимку їхати в далекий рейс, а воно
як завiяло, як зiрвався буран!.. Там, у степах, це не рiдкiсть. Трактор
мiй заглух, бо, як виявилось потiм, лiтню змазку дали , а вона ж.,
звичайно, загусла. Треба розвести багаття, розiгрiти, а тут ще й сiрникiв
нема!.. Степ, нiч, снiгова буря лютує, i нiде нi вогника - уявляєте?
- Чого ж, уявляю.
- Але таки, видно, маю щастя: знайшов у старiй фуфайцi сiрники!
Знайти-то знайшов, а запалити нiяк не можу - пальцi покоцюбли, не
гнуться... Отож i обморозивсь. Руки вiдтодi пухнуть, коли дуже
нахолодиш... "Мотай, хлопче, на пiвдень, пiд сонечко, - сказали лiкарi,
коли виписували з лiкарнi. - I не гайся, якщо не хочеш зостатися
напiвiнвалiдом..." Так я опинився тут. I не шкодую. А як вiдпустка - щораз
до себе в Карпати. Отам лiсу на iнструменти: роби - не переробиш! Треба
вам бiлу яворину, чи бук, чи дошку смереки - все знайдете в наших лiсах!..
I кожна деревина музику в собi таїть... Недарма ж про добре дерево
сказано: "Живу - мовчу, умру - спiваю"... Вiзьмiть ви карпатську смереку,
- її iнодi так i звуть "резонансне дерево", смерекою нiбито захоплювавсь
сам Страдiварiус...
Хотiв Ягнич запитати, хто такий Страдiварiус, але з Оксенових слiв це
одразу й так стало ясно:
- Брав, кажуть, вiн для своїх скрипок дерево з гiрських верхiв,
вистояне, наспiване вiтрами.. Тому й скрипки виходили з-пiд його руки
найспiвучiшi в свiтi. Стовбур смереки, вiн же й сам нiби натягнута в небо
струна... А ще як зашумить уночi верховiттям - о, не наслухаєшся!.. Я теж
тої думки, що тiльки дерево, наспiване вiтром, найкраще дається до музики,
здатне досягти вершин бельканто... I якщо вже до кiнця вiдкриватися вам,
Гурiйовичу, то скажу: я теж хочу спробувати себе в цьому дiлi... хочу
зробити хоч одну скрипку iз "резонансного дерева"!.. Варто спробувати, як
ви гадаєте?
- Пiймав не пiймав, а погнатись треба.
- I я такої думки. Тiльки дадуть вiдпустку, одразу майну в гори до
своїх смерiчок, привезу матерiалу, "резонансного", хай потiм уже тут
дозрiває... Бо дерево мусить визрiти: перш нiж братись, мусиш два роки
його сушити пiд соломою. Чого-чого, а соломи в Кураївцi виста ча, -
засмiявся хлопець.
Засидiлись до пiзна, не помiтили, як i час злинув. А надворi дощ, дощ,
шибки сльозяться, стiкають чорними патьоками...
Ягнич зiбрався йти.
- Ну, куди ви оце, вуйку? - занепокоївся хлопець. - Дощить, гримить,
залишайтесь у мене: лiжка он вiльнi, хлопцi приїдуть десь аж позавтра!..
Але Ягнич, усмiхнувшись, показав йому ключ:
- Це що?
Ключ вiд одного з корпусiв, де вiн, як йому було сказано, може займати
"каюту" на вибiр... Вручив орiонцевi ключ сам начальник будiвництва, ще
при цьому й зауважив жартома, що буде Ягнич першим поселенцем зразкового
корпусу номер два. В iнших тiльки паркети настеляють, а тут уже все в
основному закiнчено, отже, приймайте ключ i випробовуйте якiсть робiт...
Тож чи мiг Ягнич знехтувати честю, яку йому виявлено?
Зрозумiвши, що майстра не умовиш, Оксен накинув йому на плечi свiй
плащ, першим спустився схiдцями в темряву:
- Я вас навпрямець проведу.
Шумiло неподалiк море, i вся нiч рiвно шумiла дощем, - оце, подумалось
Ягничевi, благодать на кураївськi поля, на Чередниченкову озимину. Дощ був
не холодний, пiд таким не страшно й промокнути. В небi, обкладенiм
хмарами, ще згрiзна погримувало, темрява раз у раз змiнювалась блакитними
потужними спалахами, що на мить охоплювали собою все, нетривким потопом
свiтла єднаючи i небо, i море, i надбережжя. Якось випало Ягничевi так, що
не довелось йому чути цього лiта, як воно гримить, десь розминувся його
"Орiон" з Iллею-пророком, з його небесною колiсницею. Iншi бояться, коли
гримить, а Ягничевi це - ще з дитячих лiт - мов найкраща музика. Де не
бував, у якi грози не потрапляв, зблизька бачив електричнi розряди такi,
коли аж на палубу iскри сиплються iз залiзних снастей корабля, але нiде не
чув вiн таких красивих громiв, як у своїй Кураївцi! Особливо в дитинствi,
на самiм свiтанку життя... Бувало, застане тебе в степу, добiжиш до
чабанського коша, станеш i слухаєш iз завмиранням серця, як виграє над
тобою небесна, якась аж радiсна музика, а дощ ллється та ллється на зеленi
поля... Чи в отi синi горобинi ночi, коли, здавалось, уся свiтобудова
гримить, i повiтря виповнюється здоровою свiжiстю, наснажується силою так,
що й хлiб, кажуть, пiсля цього краще росте (Чередниченко запевняє, що
наукою це доведено). Але й гримить не завжди однаково. Зараз, пiсля
тривалої спеки та сушi, у хмарах гуркотiло якось залiзно, грякало, нiби
збились десь там у безладi тисячi порожнiх цистерн.
Рушили в темряву розшукувати той вiдданий у Ягничеве володiння корпус.
Лiхтарi де-не-де маячать по територiї, затканi скiсним летючим паруссям
дощу, але свiтло їхнє майже не сягає сюди, де Ягнич пробирається iз своїм
провожатим; у мокрiй темрявi розбагнилося все, ноги ковзаються, кудись
їдуть, сунуться до глеюватих канав. Оксен обiцяв провести Ягнича
"навпрямець" - удень, може, воно справдi було коротше, а зараз карпатець,
видно, й сам уже був не радий, що повiв майстра в цi розритi нiчнi
лабiринти. Вночi усе тут нiби змiстилося, переплуталось, при спалахах
блискавок навiть знайоме здавалось незнайомим, якимось аж грiзним. Без
кiнця розритi канави, стоси цегли, шлакоблокiв, лиснючi маснi калюжi, в
них труби валяються, поблискує гадюччя сталевих тросiв... I дедалi бiльше
багна... На будовах чомусь завжди так: коли сухо, то ще нiчого, а як
бризне дощ, тут i дiдько ногу зламає.
- Ну й ну! Оце темiнь! - весело примовляє Оксен, пробираючись попереду.
- У нас кажуть: темно, як у льоху пiд дiжкою.
Наритi горби, канави - нiяк з-помiж них не виплутаєшся. Десь тут удень
був перехiд, була кинута через рiв дощечка трапа, а зараз шукай її, може,
навмисне хто збив.. А без неї неможливо - розривища такi, що й чемпiон не
перестрибне. В одному мiсцi, коли вони, обережно долаючи масну калюжу,
наближались до переходу, перед ними з розритої канави раптом виникло щось
бiле, вигулькнула й, мов човник, попливло вподовж рову, похитуючись.
- Чш!.. - притримав Ягнича гуцул. - Ванну поцупили!
Пригледiлись: справдi, ванну двоє канавою несуть, одну, видно, з тих,
що Ягнич їх бачив удень - пiд корпусом цiлою купою лежали зваленi в
безлад. I ось знайшлись охочi дати лад. Непогано й зметиковано:
канавою-канавою i на простiр, за межi територiї...
- Куди ж то ви розiгнались, хлопцi? - голосно гукнув у темряву Ягнич. -
3 персональною ванною в степ?
Хапуги присiли, разом з ношею зникли в канавi. I нiчичирк, вмерли, не
дишуть.
- Тiльки ж вiд грязюки своєї, злодюги, i в ваннi не вiдмиєтесь, - казав
далi Ягнич, даремно шукаючи в темрявi переходу мiж купами глеюватого,
розгаслого грунту. - Ану якi ви там є?..
- Чш!.. - знов пошепки застерiг Оксен. - Не встрявайте, ну їх!..
Злодюги тим часом, кинувши ванну, уже, чути було, чкурн.ули,
почавкотiли канавою врiзнобiч - той на ост, той на вест: лови його тепер,
впiзнавай...
Аж тепер Ягнич озирнувся на Оксена.
- Не встрявати, кажеш? Оце козак з вусиками... А з вигляду ти ж наче не
з полохливих...
- А таки нi, - спокiйно вiдповiв хлопець. - Проте я й не нариваюсь. Моє
правило: смердить - обмини. Бо серед них є такi, що можуть i фiнкою... То
ж типи! Вони здатнi людину i в карти програти.
- То що ж, потурати їм? - мовив Ягнич, рушаючи в iнший бiк шукати його,
трясця його й зна де настеленого трапа. - Не такi вже, видно, й герої - ти
ж бачив, як дременули... Зло тим i користується, що миримось, потураємо,
не хочемо руки бруднити... Нi, не по-нашому це, - додав Ягнич
наставницьки. - Коли вже до мене в пiдмайстри, то тут щоб без дрижакiв.
- Буде враховано, вуйку. - I хоч було це сказано напiвжартом, однак
почувалось, що Ягничеву заувагу хлопець намотає на вус.
Нарештi добулися до корпусу номер два. Тьмаво сiрiють мокрi панелi
стiн, з причiлка ведуть кудись угору широкi металевi сходи. Виявилось, на
другий поверх. Якраз куди треба. Пiднялися по них. Ягнич довго шукав
навпомацки замкову щiлину, нарештi заклав ключ, вiдiмкнув дверi. Повiв по
стiнi рукою навздогад, увiмкнув свiтло. Оце корабель! Коридор довжелезний,
i обiруч - каюти, каюти... Минув одну, другу, третю... Минув i тридцяту.
Дверi всi однаковi, одностулчатi, але вiн чомусь вибрав аж оцi - пiд
номером сороковим: цi навiть i не замкнутi.
Коли зайшли, Ягнич найперше оглянув низенькi, застеленi, вже наготованi
для шахтарiв лiжка. Вибирай, яке хоч...
- Отут я й перебуду. Чим не кубрик?
Повернув гуцуловi промоклу його плащину, подякував i - гуд бай, на
добранiч. Зоставшись сам, Ягнич неквапом обстежив кiмнату, попробував
лiжко (вiн не любить, коли на пружинах), уважно приглянувся до вафельного
рушничка, що, складений у формi трикутника, лежав на подушцi.
Нiхто ще ним i не втирався, а вже сiрий, запратий, неприємно й до
обличчя прикласти... I це шахтаревi.
Ще чути запах мастики та свiжої фарби. Не годиться. Ягнич пройшов до
балконних дверей, вiдчинив їх навстiж: хай вiтром вивiє, хай краплi
небеснi сиплються до твоєї каюти... Ще погуркувало, але вже вiддалено,
спалахiв порiдшало. Вимкнув свiтло, зморено лiг, i весь цей порожнiй
шлакоблоковий корпус, величезний, як судно, де вiн, Ягнич, зараз один за
всiх, поплив пiд ним у сни, в розлийводи снiв... Так витомився за день, що
одразу ж налягла дрiмота. Приснились дельфiнята йому: у бiлих ваннах
нiбито спали, наче в колисках, i всмiхались йому зi сну...
Прокинувся Ягнич вiд сатанинського реготу. Десь iз першого поверху
крiзь балкон долинав той регiт, гагакання, грубi крики якоїсь нетверезої
компанiї. "Вiдьмою б'ю!.. Горни, Вiктор! Забирай своє!.." Догадавсь: у
карти грають волоцюги! I такий моторошний страх, дикий, непоясненний,
раптом охопив Ягнича спросоння, - в жодному рейсi такого страху не
почував! Мiлiцiї близько нема, начальство роз'їхалось, Нельчин Сашко вдома
спить, Оксен - десь у вагончику... А цi, що тiльки-но реготали, як
чортулаки в пеклi, раптом прищухли: чи не радяться якраз? Кришка тобi,
Ягничу, отак i кiнцi вiддаси нi за цапову душу... Як ланцюгами скутий,
лежав, не мiг вивiльнитись iз цього моторошного стану, не здатен був
поворухнутись, тiльки, зачаївшись, гарячковите прикидав: де сховатись, у
яку шпарину шаснути, якщо зараз полiзуть до тебе через балкон, вломляться
по твою душу, п'янi з ножами... Схопився очманiлий i навшпиньках мерщiй до
балкона... Прихилив дверi й затерп у напрузi, не дихав. З вiкна першого
поверху, якраз пiд ним. падає пасмо свiтла. Тьмаво бiлiє груддя вапна,
блищить потовчене скло та звалище труб, обкипiлих iзоляцiйною смолою...
Раптом свiтло внизу погасло, це ще бiльше насторожило Ягнича. А з темряви,
як живi, шкiряться зубами зiгнанi на нiч бульдозери, скрепери - зiгнали їх
пiсля роботи й кинули до ранку... Збились чередою i, здається, аж
ворушаться деякi, от-от зрушиться все те стiйбище iкластих, ножастих,
заскрегоче, ревне й залiзним табуном полiзе на Ягнича... Небо все у
хмарах, i море шумить. Загорнулося в темряву, не прозирнути крiзь його
кромiшню, нiби вiчну чорноту. Загуркотiло у хмарах, i знову те гуркотiння
здалося якимось залiзним, - хтось там залiзнi бочки перекочує, порожнiми
цистернами кидається в небi. Та ось вдарило звiдкись снопом синього
свiтла, що йде не вiд блискавки, - прикордонницький прожектор гайнув у
темряву моря. Не спить азербайджанець! Поволi веде свiтло прожектора,
засягає ним кудись аж пiд обрiй, патрулює, обнишпорює нiчний простiр.
I все починає одразу набувати реальностi, повертатись на свої мiсця, з
Ягнича поступово спадає тягар очманiлостi.
Пiдiйшов, вiдчинив балкон навстiж, свiжiстю вiтру вiйнуло в обличчя, i
це зовсiм звiяло з душi очманiння, розiгнало незрозумiлi оцi страхи,
моторошне нашестя ночi. Так що ж це була за мана? Поволi Ягнич
приспокоївся, але до ранку вже ока сплющити не мiг. Згодом не раз йому
буде нiяково навiть перед собою за дивнi цi свої страхи, за несподiваний
переляк, що скрутив був його ось тут, коли вiн - як один на суднi -
коротав свою першу комплексну нiч у сороковiй каютi порожнього, людським
духом не зiгрiтого, ще не обжитого корпусу.
XXI
Уранцi дощу вже як i не було, небо чисте, тiльки калюжi по територiї
блищать. Упрiгся Ягнич у колiю буднiв. Велика це рiч - вiдчути себе знову
серед людей, одним iз повноправних у колективi. Хоча одразу й прикрощi
почались: забуло начальство видiлити обiцяну бригаду, поїхало кудись у
важливiших справах, повернеться аж увечерi. Щоб не згайнувати день,
подався Ягнич у Кураївку уладнати деякi свої справи, є ж i в нього вони,
хай, може, й не такi розмашистi, як у декого. Довелось цього разу тьопати
пiшки: машиною - то доки ти не засватаний.
Вдома застав саму Iнну По виблисках в очах було видно - зрадiла йому
племiнниця: що та як, для якого дiла його залучено на комплекс?
Вiдмиркувався напiвжартами, туманними недомовками, по морськiй лiнiї,
мовляв, на посаду старшого радника. Настрiй його помiтно покращав, зникла
ота внутрiшня постiйна пригнiченiсть, яку не приховаєш вiд людей i яка
найбiльше, мабуть, старить людину.
- Ви одразу нiби й з лиця вiдмолодiли, - сказала йому Iнна, може, й
правду сказала, не стане ж вона вигадувати.
Багато днiв перед цим був Ягнич у тому станi, коли людина вже
складається з самого болю. Усе, що думав, що згадував, за чим тужив,
проходило на екранi болю, вiд якого, здавалось, нiколи вже не
вивiльнитись, носитимеш його до останнього вiддиху. I саме чомусь ночами
пiд грушею посилювався у ньому цей бiль - рiзноликий, рiзноголосий. Там
здушує, там крутить, там ниє тупо (на вiтрильнику цього мовби й не було).
Колись малим чув скарги старших, як мучить їх власне тiло ночами, i все не
мiг тодi чужого болю сприйняти, - не тому, що був бездушним, а тому, що
був здоровим.
I коли сам у таку фазу вступив на кураївських широтах, то вже нiкому й
не скаржився, чомусь думалось, що навiть такi, як Iнна, хай буде тричi
добра та чула в неї душа, не сприймуть твоїх переживань. Адже в юних
вiдчування життя особливе, їм здається, що мають попереду вiчнiсть i нiяк
не менш, їхнi гризоти та тужби ще тiльки будуть колись, наздоженуть
кожного десь на калиновому мостi! Чи, може, й не наздоженуть, може,
справдi безболiсно житимуть люди прийдешнi?
Приємно почути, що вiдмолодiв. Можливо, й так, бо й сам почуває, нiби
ковшем зачерпнув вiн звiдкись нових життєвих сил. Винiс сундучок на
веранду й заходився знов бiля нього ворожити. Те, що було на днi й що
найбiльше розпалювало цiкавiсть сусiдських хлопчакiв, виявилось... папушею
старих облiгацiй.
Витяг їх, переглянув i простягнув усю папушу дiвчинi:
- Матерi вiд мене передаси.
Iнна, знiтившись, стала вiдмагатись.
- Вiзьми, вiзьми, - наполiг орiонець i додав з усмiшкою: - Ще
гратимуть.
Завалялась у нього в сундучку маленька блискуча бляшка - уламок
колечка, одного з тих латунних, що ними кiльцюють птахiв.
- Зняли з ластiвки, коли вона однiєї ночi розбилась на палубi, -
показав бляшанку Iннi. - Дуже менi пам'ятна та нiч.
- Розкажiть i менi.
- Уяви собi, дочко, дощ, негода, видимостi нiякої - в туманi йдемо...
Зустрiчних остерiгаємось, раз у раз гудки посилаємо в туман. I раптом щось
падає на палубу, кам'яний якийсь дощ. Птахи! Виснаженi, мокрi. Потрапило
судно якраз у їхнiй перелiт. Вночi вони, як дуже виснажаться, буває,
купами отак падають на палубу. Iнодi й розбиваються в темрявi об щогли, об
троси.
- I це вам найдужче запам'яталось? - запитала Iнна, повертаючи бляшку.
- Нi, не тiльки це, але й це... Заходжу до своєї майстернi (вiдлучавсь
ненадовго, тому й свiтло залишив), а в нiй, вiриш, повно ластiвок!
Налетiли на свiтло, на затишок. I такi з дощу покiрнi, нелякливi...
Виявляється, коли їм скрута, птахи просто горнуться до людини, зовсiм
довiряються їй...
- Можливо, й птахи здатнi вiдчувати людську доброту?
- А чому б i нi... Хоча й на суднах всякi типи трапляються. Знайдеться
iнодi такий, що ледь живих обранених птахiв, як смiття, змiтає вранцi
шваброю за борт. Немало ще на свiтi, Iнко, жорстоких людей... Ну, в нас на
"Орiонi" таких не було... Навпаки, ми вважали, що ластiвки нам щастя
приносять. Налетить їх, буває, повнiсiнько i до капiтана в каюту, i до
мене в майстерню... Стоїш мiж ними, геть мокрий з дощу, а вони облiплять
тебе, сiдають на плечi, на руки i так довiрливо попискують.
Iннi зовсiм реально уявилось низьке корабельне примiщення, наповнене
ластiвками, що довiрливо збилися в освiтленiм затишку людського житла, i
серед них застигла самотня, в мокрiй одежинi людина, усмiхнений оцей
Ягнич, вузлов'яз... Нiби наяву чула дiвчина тонку ластiв'ячу пискотняву й
суворi вишуми нiчної стихiї довкруг корабля...
- Ну, а далi, що з ними?
- Цiлу нiч свiтло ради них не вимикав, щоб не боялись... Повлаштовував
їх на полицях, на сувоях парусини, на рiзних снастях, - хай вам, думаю,
буде зручнiше... Отак i переночували. А вранцi випустив.
- I все?
- Все.
Просто й буденно, одначе, як багато це сказало дiвчинi про людину...
У сундучку орiонця виявились ще якiсь ножички, швайки, навiть циркуль,
трохи бiльший за школярський. Усе це майстер також вiдклав, щоб забрати з
собою на комплекс. I, звичайно, наперсток-гардаман та весь набiр
парусницьких голок. Перед тим одну з них витяг i, довгенько покрутивши в
руках, подав дiвчинi:
- Прочитай, що там написано. На однiй iз трьох граней Iнна розгледiла
дрiбнюсiнько накарбований уподовж голки напис.
- "Made in England", - повiльно прочитала вона. - Так це англiйськi?
- Не думай, що в них сталь краща... Коли довелось, то череп фашизмовi
таки вiд нашої сталi трiснув... А от по парусництву англiйцi здавна
майстри. Про Роберта Стiла читала що-небудь?
- Нi, не доводилось.
- А ти поцiкався. Чайнi клiпери, iдо вiн їх з братом побудував, то,
кажуть, було чудо з чудес. Не було рiвних їм нi в легкостi та швидкостi
ходу, нi в красi лiнiй та форм... Це ще в тi часи, коли iснував звичай
влаштовувати гонки чайних клiперiв - вiд Шанхая до Англiї - з партiєю
першого чаю нового збору. Отам розпалювались пристрастi! Вся Англiя в тi
днi тiльки одним жила: хто перший прийде? Повсюди ставили на вiтрильники,
як на скакових коней: ану ж бо котрий набере соколиного лету, пережене
решту... Один капiтан нiбито застрелився в себе на мiстку, коли побачив,
що його обiгнано, що не першим прийшов...
Iнна зацiкавлено слухала орiонця, дивуючись з того, що в покладах його
пам'ятi зберiгаються навiть оцi, всiма забутi змагання чайних клiперiв...
Дiвчина все ще крутила в руках ребристу голку з великим вушком, потiм, не
знаючи, що з нею робити, простягла, щоб вiддати дядьковi. Вiн сидiв
неподалiк, сундучок був знову замкнений, вiдставлений у куток.
- Прошу, голку вiзьмiть... Орiонець аж вiдхилився, зробивши руками
швидкий, вiдсторонливий рух:
- Нi, Iнко, нi... - I, одвернувшись, глухо додав кудись убiк: - Залиш
собi, дитино. Хай буде хоч така про родича пам'ять. Ця голка всього
бачила. Збережи її... Зберiгай, коли дядька вже й на свiтi не буде.
У голосi його щось прохопилось таке, що глибоко вразило й схвилювало
дiвчину. Що там голка, не в нiй же рiч!.. Разом з голкою, почувалось, вiн
передавав Iннi щось безмiрно цiннiше, може, частку свого життя, частку
всiх пережитостей, всього свого вiдболiлого й вiдшумiлого назавжди.
Складалося враження, що зараз вiн з чимось прощається, вiдтинає вiд себе
якiсь найдорожчi життєвi нитi й водночас нiби вручає Iннi скромний цей
амулет на незабутнiсть, а може, й на щастя. I хоч перебувають вони на
рiзних поверхах життя, хоч який далекий той свiт, що його орiонець носить
у собi, Iнна почуває з ним свою духовну спорiдненiсть, вiн чимось
суголосний з її власними роздумами, чимось потрiбний для становлення її
власного внутрiшнього свiту, для змiцнення отих, може, й справдi поетичних
росткiв, що в нiй прокидаються. Не тiльки в парусницькiй професiї Андрона
Гурiйовича, в самiй натурi його для Iнни є щось глибоко поетичне. Вже не
раз розпитувала бувалого моряка про життя пiд вiтрилами, приваблювала в
ньому оця самозабутня вiдданiсть "Орiоновi" i їй хотiлось бiльше, повнiше
пiзнати це життя. Але досi майстер навiть перед близькими дуже неохоче
вiдкривався душею, волiв долати своє горе в самотi, певне, вважаючи, що
так зможе швидше забути й вiдболiти те, що вiн втратив. I тiльки сьогоднi,
коли на прощання сiли, за звичаєм, посидiти на верандi перед дорогою, хай
i недалекою, орiонець, видно, вiдчув потребу подiлитися з Iнною своїми
переживаннями. В нинiшнiй своїй оновленостi був вiн не такий замкнутий, як
завжди, почула вiд нього знiяковiле, тихе зiзнання: досi, мовляв, його
тягне море, досi несила йому порвати з учорашнiм днем, забути те, що
повинен забути - бо ж тому нема вороття. Звичка? Мабуть, хоча навряд чи
тiльки вона. Кличе жагуча, не зникаюча туга за чимось, що йому й сам вiн
iмення не знає. Може, це туга за молодiстю? За тими лiтами, коли юнаком,
затамувавши дух, прислухався до тонкого, нi з чим незрiвнянного спiву в
парусах, i коли кожен юнак почуває себе Магелланом? Працювати доводилось
на висотах, де аж голова йде тобi обертом, годинами працюєш пiд шквалами,
притиснувшись грудьми до рей. Зате ж потiм летиш i летиш i знаєш, що над
тобою парусся надiйне, ти сам його перебрав i озброїв, ти сам свого лету
господар...
- Часом здається, що на "Орiонi" у вас люди винятковi.
- Слабкодухих, дочко, море не прийма, це правда. Та й "Орiон" - це ж
судно особливе, воно як добрий вiсник, як невтомний зв'язковий помiж
людьми... Чисте, вiдкрите, з добром iде до людей, - ну як його не вiтати?!
Прямо скажу: честь та гордiсть бути в його екiпажi... Буря, стихiя, нiчний
ураган - то, звiсно, страхiття. А коли вже ти вистояв, коли не розтрощило,
не поглинуло тебе, то там, Iнко, й радiсть людина звiдує таку, як, може, й
нiде... Складаєш пiснi, Iнко. От уже де, скажу тобi, пiсня! Йдемо при
попутному, простiр без кiнця-краю, все в нас у злагодi, курсанти з
секстантами в руках зiбрались на ютi - беруть проби сонця... Та враз ось
попутний подужчав, ставимо тодi все, як кажуть у нас, "до останньої
сорочки", всi до єдиного паруси несемо над собою! Мчиться твiй красень,
високо злiтає на хвилю, провалюється й знову злiтас, аж дивитися
моторошно, особливо з марса: мчиться, весь у бризках, пiнi, в росi, вода
навкруг кипить, i весь вiн оповитий хмарою водяної куряви, хмарою сяйва...
Колись чарiвницi приворот-зiллям вмiли приворожувати хлопцiв на вiчну
любов, а море, воно теж умiє... Вiтрила та простiр - це, Iнко, таке, що,
хто раз його звiдав, той уже навiки там.
XXII
Ранками стала сивiти земля. Поля брались легкою памороззю.
Айстри та майори-паничi заквiтували в кураївських палiсадниках,
здається, ще яскравiш, по-останньому, по-осiнньому...
Просторiшими стали степи; очистились, подаленiли обрiї. Океан повiтря
стояв кришталево прозорий.
Птаство гуртується, злетiлося звiдусюд, збилось у примор'ї (деякi тут
нiбито й зимують - змiнюється клiмат).
Повернулися комбайнери з Казахстану. Обидва Ягничi - батько й син -
привезли подарованi їм чапани (нацiональний одяг, який вручається тiльки
найповажнiшим особам), урюку, кишмишу в рюкзаках. Мати, розбираючи
гостинцi, залишила з привезеного й для орiонця, вiн любить компоти.
Штурманець, оточений дiтворою, ходить по двору в тюбетейцi, в смугастому
схiдному халатi; сiдає пiд грушею i неквапливо, в манерi схiдного мудреця,
виповiдає торопленiй малечi свої неймовiрнi пригоди. Так, знiмав хлiб бiля
самого Байконура, i однiєї чудової днини на його очах просто з пшениць
пiдiймалась, вирушала в небо, окутана димом та полум'ям, срiбляста ракета.
Стрясаючи гуркотом степи, злiтала поволi-поволi, i можна було в нiй усе
достеменно розгледiти. Доки пiдiймалась, iз ракети в цей час через
незгораюче скло саме хтось виглядав i навiть помахав Ягничам-комбайнерам
рукою... Уява запрацювала з усiх сил. Тож i не дивно, що бiля
Петраштурманця тепер дiтвори товчеться бiльше, нiж бiля сусiдського
телевiзора. Хлопець i свiй "Електрон" витяг на веранду, щоб позмагатися iз
сусiдським чiткiстю зображення та силою звуку, потiм, не вдовольнившись,
перетягнув його аж пiд грушу (з намiром прилаштувати антену на самiм
вершечку столiтньої), а вже звiдти штурманець звернувся до матерi:
- Мамо, правда, що коли щось розбивається, то це на щастя?
- Та кажуть люди, що так.
- Ну раз так, мамо, то я розбив телевiзор...
Вечорами мати iнодi чує бiля хвiртки виплески дiвочого смiху,
приглушений голос хлоп'ячий, - то синштурманець чимось веселить недавнiх
однокласниць, що мають звичку проводжати свого кавалера до самого двору.
Краєм вуха вловлює мати, як хлопець розповiдає їм щось смiшне про цiлину
або розважає народним гумором про пекло, що не таке воно, мовляв, для
теперiшньої людини й страшне, бо неминучi будуть i там перебої з дровами
або з смолою... Iнколи син звертається до котроїсь iз дiвчат з дивним
словом "киз", i звучить воно в його устах якось iнтимно i аж таємничо,
хоча згодом виявляється, що "киз" означає просто "дiвчина"...
Iнна день у день бiгає на медпункт, часто бачать її в бiблiотецi...
Коли виходить з бiблiотеки, не мине, звичайно, й музейчика (це тут же, в
палацi), зазирне до Панаса Омеляновича. Як страждає цей чоловiк! Зовсiм
звiвся, нема йому полегшення. Сидить ось, як зараз, серед своїх прядок,
гербарiїв та снопiв, зiбгався в кулачок i поринув у свої горьовитi думки,
- не перестаючи, видно, точить людину журба. Все Вiктор та Вiктор, щось
знову коїться з ним, порiдшали його вiзити в Кураївку... Пояснює це тим,
що розгулявся люд, бо ж осiнь - пора весiль, запрошує то один, то другий -
хiба тут вiдмовиш? Воно нiби й так, але для батька це нiяка не втiха. Хай
сьогоднi в сина справи нiбито нiчого, а що вiн завтра встругне, цього
нiхто наперед не скаже.
Коли Iнна заходить, вчитель нiби трохи оживає, бо є з ким душу
вiдвести. I думки його, звичайно, знову довкола сина.
- Що губить його? - роздумує Панас Омелянович, коли дiвчина сяде на
своєму звичному мiсцi бiля ткацького верстата. - Егоїзм. Безмежний,
невситний, цинiчний... Нiчого святого! Розумiєш: нiчого в душi святого...
Оце найбiльше мене лякає. Ти молода, може, не бачила таких, а я надивився
їх за своє життя, знаю, чим це людинi загрожує... Хто без святинь, в кого
душа не заповнена почуттям обов'язку й честi, пам'ятi та любовi - той,
Iнно, здатен на все, нi перед чим не зупиниться. Порожнеча душi - це стан
не нейтральний, як декому здається. Вакуум душi - вiн теж здатен на дiю,
причому здебiльшого руйнiвну... Страшна це рiч - егоїзм, та ще коли вiн
самовпевнений, переконаний у своїй правотi...
- Не перебiльшуйте, Панасе Омеляновичу, - пробує дiвчина приспокоїти
вчителя... Все-таки Вiктор працює, скарг на нього нi вiд кого нема... Та й
не завжди знають батьки, що вiдбувається в душах їхнiх дiтей.
- А навiть якщо й знаєм? Що твої ради-поради, коли вони раз у раз
розбиваються об стiну душевної глухоти... Не розумiю, за що нам з дружиною
випали такi випробування, - звертався Панас Омелянович кудись у простiр. -
В iнших дiти - це радiсть, гордiсть батькам... I наш мiг би ж бути таким!
Якi ми надiї на нього покладали, всю свою любов йому вiддали. I ось
маємо... Нещастя он у Заградiвцi, сина батьковi та матерi привезли, щоб
удома поховати, горя скiльки в людей, а я, вiриш, iнодi i їм заздрю.
Чула Iнна про ту заградiвську драму, про те, з якими почестями ховали
там молодого моряка, що загинув на суднi пiд час пожежi. Коли спалахнуло,
треба було негайно вимкнути струм, хлопець крiзь хмару диму кинувся до
рубильника, товариша вiдштовхнув, ще й крикнути встиг: у тебе дiти!..
Рубильник йому вдалося вирвати, але самого спалило на мiсцi...
Друзi-моряки привезли його в Заградiвку, з музикою ховали, на рушниках
спускали в могилу... Батьки вбитi горем, але навiть i їм позаздрив Панас
Омелянович- це вже треба достраждатись до краю.
- Панасе Омеляновичу, не судiть Вiктора так су воро, - сказала дiвчина
пiсля нелегкої мовчанки. - Змiни в ньому все-таки стались, i, згодьтесь,
на краще. Наш обов'язок разом йому допомогти. Звiсно, буває розхристаний,
у чомусь скритний, нерозгаданий, але й добро помiчає... А що на iнших не
схожий, що нетерпимий до фальшi...
- Спасибi тобi, Iнно, що ти його захищаєш. Може, великодушнiсть, твоє
почуття виявиться для нього цiлющим. Мабуть, я в чомусь дуже вiдстав. Вiк
прожив, а стiльки загадок зостається ще не розгаданих... Вiддав я, Iнно,
Кураївцi все своє свiдоме життя, сили поклав для школи, для всiх вас, щоб
ви стали людьми. I ви ними стали. За єдиним, може, найтяжчим для мене
винятком... Чому ж це так? От уже справдi - насмiшка долi! Виховати
стiлькох, а найближчого... Але й з поразки я виношу гiркий свiй урок,
виношу найперше для вас: хай ви iншi, деколи навiть розумнiшi,
проникливiшi за нас, але, поважаючи себе, не зневажайте i тих, хто до
останнього б'ється пiд тягарем лiт та в мiру своїх сил плекає для вас
квiти людяностi... Не топчiть їх.
Панас Омелянович стояв, схилившись бiля ткацького верстата, сухенька
рука його в забуттi все перебирала напнуту для ткання пряжу (щоб її
правильно натягти, привозили стару жiнку-ткалю iз сусiднього села).
Назавжди вiдiйшли в минуле домотканi, зiгрiтi чиїмись сльозами та пiснею,
полотна, думалось Iннi, а чи набагато досконалiше те полотно, що його з
нових наших переживань тче саме життя?
- Пригадалось, - сказала Iнна, - як ви ще в школi звертали нашу увагу
на досконалiсть квiтки, на довершенiсть колоска... Чомусь тiльки тепер,
через роки, починаєш це розумiти...
- Є речi, Iнно, котрi вiдкриваються людинi тiльки з вершини лiт. I тобi
з часом багато що вiдкриється... Як хотiлось би, щоб ви знайшли з Вiктором
своє щастя! Справдi, в нього ж є добрi задатки. З тобою вiн, може, стане
iнакшим. Бо любов, вона таки здатна на чудо, вона спроможна переродити
людину... Тож не вiдкладай, це ми з дружиною разом благаєм тебе:
записуйтесь, берiть шлюб - i хай вам щастить...
Про шлюб вона й вiд Вiктора вже чула не раз. Пiсля одного з чиїхось там
весiль у райцентрi вiн особливо наполягав:
- Давай зiграєм i ми... Чого тягти? Спiшiмо, люба, спiшiм! Треба хапати
щастя! Обома руками!
Але це були його думки, не її. Вона якраз не спiшила. Бо деякi речi
стримували її. Останнiм часом Вiктор не раз пропускав побачення. Одного
вечора, коли проводжав, коли вже бiля хвiртки прощались, помiтила, що її
кавалер нетверезий. Порушив умову, власного слова не дотримавсь. Це її
глибоко вразило: як можна зламати обiцяне? Невже справдi нiчого святого?
Розстаючись того вечора, Вiктор накинувся з бурхливими обiймами, були вони
несподiвано грубi, з виламуванням рук, зi словами, що принижували її.
Дiвчина змушена була геть вiдштовхнути його, вирвалась i побiгла, тамуючи
в душi бiль i образу.
Порiдшали вiдтодi їхнi зустрiчi, холодок сторожкостi з'явився в
стосунках.
Панасу Омеляновичу вона, звичайно, не сказала про це, навпаки,
приспокоїла, що, може ж, таки обiйдеться, двоє наїжачених якось
порозумiються, хай тiльки ось вiн приїде, як обiцяв. Iнна чомусь покладала
надiю на сьогоднiшню зустрiч, адже Вiктор запевнив, що приїде увечерi
неодмiнно. До того ж сьогоднi в Кураївцi великий концерт, а таку подiю
Вiктор навряд чи пропустить.
З початком осенi ожив Кураївський Палац культури. Потяглася сюди, крiм
сiльської, ще й молодь iз комплексу i хлопцi з застав, рядовi та сержанти
(в прикордонникiв з кураївцями традицiйна дружба). Поповнився уславлений
кураївський хор. Чередниченко придбав для всiх хористiв розкiшнi костюми:
попереду районний огляд - щоб i там була першiсть, як i в попереднi роки.
Керує хором молодий учитель, викладач музики та спiвiв, котрий сам теж
пробує дещо компонувати, списав не один зошит нотного паперу i серед
самодiяльних композиторiв вважається таким, що подає надiї.
Крiм хору, палац має незабаром збагатитись ще одним колективом:
зусиллям Оксена-гуцула, столяра з комплексу, створюється ансамбль народних
iнструментiв: Оксен зумiв зацiкавити багатьох, навiть начальник застави
Гулiєв зголосився взяти в ансамблi участь.
Пiсля розмови з Панасом Омеляновичем Iнна вже й додому не йшла, бо їй,
як учасницi художньої самодiяльностi, заздалегiдь належало бути в палацi.
Концерт цього вечора вийшов досить багатий. Виконувались пiснi сучаснi й
старовиннi, виступала цiлою капелою городня бригада i дует доярок iз
ферми, а серед солiстiв вiдзначились механiзатор Ягнич Валерiй з
балалайкою та Iнна Ягнич, яка прочитала "Contra spem spero" Лесi Українки.
Впевнено виступив офiцер-азербайджанець, начальник застави, що його
Кураївка завжди вiтає, мовби столичного баритона. Оскiльки ансамбль
народних iнструментiв ще не встиг пiдготувати свою програму, то керiвник
його, той заповзятливий гуцул, виходив на сцену кiлька разiв у ролi
солiста, виходив, такий симпатичний та скромний, iз своїми аж нiяк не
скромними коломийками. На завершення хор виконав "Ревуть-стогнуть
гори-хвилi" та - вперше у Кураївцi-"Берег любовi"; пiсню кураївської
медички зустрiли дуже прихильно, i мати, що сидiла з Iнною поруч, звелiла
авторцi, розшарiлiй, аж темнiй вiд радостi та нiяковостi, встати й
поклонитись людям за оплески. Довелось. Лаври зобов'язують.
Коли пiсля вечора збудженi вийшли з палацу, Iнна, "п'яна юнощами та
надiями" (недавно вичитане в когось), мимовiль поглянула на шлях, що
зникав за Кураївкою в сивих мряках: десь звiдти сьогоднi мав би приїхати
Вiктор. Зловила себе на тому, що жде - так жде сьогоднi свого вiтрогона!
Перед цим Вiктор кiлька днiв не заявлявсь, а на сьогоднiшньому вечорi
твердо ж обiцяв бути, - якби послухав, може, i йому, насмiшниковi, тут би
дещо сподобалось.
Виглядав, очiкував, видно, сина й батько, Веремiєнкостарший. Постукуючи
паличкою, перетнув полотно дороги перед палацом, пристояв пiд деревами й
далi рушив, десь аж ген-там зупинившись при виїздi iз села на узбiччi, та
все приглядаючись, чи не з'явиться з грейдерки свiтло фар, чи не летiтиме
скажений шарабан, слiпучим снопом розтинаючи осiнню мжичку... Бо батько -
то таки батько, i хоч скiльки там зiбралось у ньому образ на сина, хоч як
мучиться за синову поведiнку, та все ж iз своєї, з отецької, душi його вiн
не викине - така вже, мабуть, доля батькiв. Навiть страждаючи за непутящих
своїх, люблять i любитимуть їх, доки й життя. Нерiдко бачать кураївцi
старого вчителя на виїздi з села, довго може вистоювати отак край дороги,
терпеливо очiкуючи того, хто в нього один, хто мав би стати йому розрадою,
опорою в старостi, а натомiсть став мукою, вiчним терзанням, жде батько, а
вiн, може, й зараз десь бешкетує в чайнiй, бо ж коли розiйдеться, тодi вже
не думає про власну гiднiсть, про те, що безчестить своє й батькове
iм'я...
Вдома, перед сном, вiрна собi, Iнна сiла на верандi дещо записати
(вирiшила, починаючи з оцiєї осенi, вести щоденник). Не заповнила й
сторiнки, як за нею прибiгли, гукаючи ще з вулицi:
- Мерщiй у медпункт! Вiктор батька машиною збив!
Летiла, не чуючи нiг.
У медпунктi були вже Чередниченко, парторг, ще якiсь незнайомi люди...
Панас Омелянович лежав на бiлiй, оббитiй цератою кушетцi. Не надiваючи
халата, Iнна кинулась, присiла бiля нього, взялась нервово шукати пульс -
хто б мiг подумати в шкiльнi роки, що доведеться їй бути в цiй ролi,
сидiти над своїм учителем ботанiки в позi сестри милосердя... Обличчя
Панаса Омеляновича без окулярiв стало ще меншим, воно аж свiтилося
блiдизною, бiля вух темнiли якiсь садна, сиве рiденьке волосся з потилицi
скипiлося кров'ю. Вчитель був у станi повної непритомностi. Iнна тримала
сухеньку старечу руку Панаса Омеляновича, дошукувалась у нiй життя. Ось
вiн, найстрашнiший екзамен... Як хотiла б вона зараз стати чаклункою,
однiєю з тих, що зналися на магiї, мали доступ до сил таємничих, що нiбито
вмiли повертати надiю навiть безнадiйним!.. Пiд поглядами стишених,
тривожно занiмiлих людей дiвчина з острахом, з розпачем рахувала ледь
чутний, поволi зникаючий пульс. Не дорахувала...
Не опритомнiвши, Веремiєнко-старший помер у неї на руках.
Це була перша смерть на її очах, на її руках, у її медпунктi. Iнна була
в потрясiннi. Невже це все? Нестямне виникло бажання будити його, трясти,
розтермосити це легке, вичерпане, бездиханне тiло, вивести його з небуття.
Нiколи досi нерви її не знали такого струсу. У вiдчаї власного безсилля,
здушена риданням, Iнна схопилася, кинулась до дверей. Вибiгти, виплакатись
десь наодинцi!.. Була бiля дверей, коли саме - просто їй навстрiч -
знадвору з'явився Вiктор. Iшов похитуючись. Лице полотно полотном. Невже
це вiн? Зустрiла погляд сомнамбули, розгубленiсть посiрiлого вiд жаху
жалюгiдця, що, спотворюючи себе гримасами, ловить повiтря, натужиться щось
сказати й не може... Вiн, здається, втратив дар мови. Здається, не зовсiм
ще втямив, що сталось. I цi мутнi риб'ячi очi! Отупiлим поглядом, наче
лунатик, насувався на Iнну, нетверезе, кволо потягся до неї рукою...
- Геть! - вiдсахнувшись, крикнула йому. - Вбивця!!! Ненавиджу!
Ненавиджу до кiнця днiв!..
I, не тямлячи себе, вискочила в дверi.
Од Вiктора взяли розписку про невиїзд. Почалося слiдство. Мати
розгорнула несподiвано бурхливу дiяльнiсть: кидалась в рiзнi установи,
вдавалась навiть до малознайомих людей, котрi, як їй здавалось, могли ще
вiдвернути вiд сина удар. Логiка в нещасної жiнки була проста: батька вже
не повернеш, то хоч спробує вирятувати сина. Де й взявши сил, худюща, з
розпаленим поглядом бiгала по Кураївцi, шукала свiдкiв, щоб пiдтвердили її
версiю: син не винуватий, батько сам потрапив пiд машину, сам - через те,
що слiпий...
Свiдкiв таких Кураївка не дала. Не взяла й на поруки. В iншому випадку
могла б узяти, але тiльки не в цьому.
Коло звужувалось, приятелi швидко вiдступились од Вiктора, чи, як вiн
висловлювався, - продали (тi, що були разом з ним у машинi). Перед слiдчим
спiвали всi в один голос, що хоч вони й були добре напiдпитку, проте
намагалися стримати Вiктора, умовляли не гнати, бо ж летiв як навiжений, а
вiн не послухався, пiд'їжджаючи до палацу, натиснув ще дужче. Ну, а тут
постать посеред дороги де не вiзьмись, наче п'яний якийсь - руки простяг,
щось кричить, може, хотiв зупинити... "Батько! Батько!" - ще встигли
гукнути Вiкторовi, а вiн нiбито крикнув через плече: "Нiчого,
прорвьомся!.." I хоч в останнiй момент таки спробував звихнути убiк, але
вже було пiзно, то вже була катастрофа.
Винуватець того, що скоїлось, поки що був залишений на волi. Одначе
волею вона тепер для нього вже не була. Незважаючи на всi материнi
старання, лжесвiдкiв не вдалось добути, i нiяких виправдань нема, це
Вiктор i сам тепер розумiв. Задавив батька - тут Кураївка була єдина в
безмежнiм обуреннi, в осудi, в колективнiй своїй нещадностi.
Може, аж тепер дiйшов до нього весь жах вчиненого. Пiвдня стояв,
понурений, посiрiлий на кладовищi бiля свiжої батькової могили. Нiде пiсля
того не з'являвся.
Бачили, тиняється сам, зсутулений понад морем. Очевидно, не тiшив
бiльше себе нiякими iлюзiями: пiсля однiєї провини тепер ось друга, та ...
