КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/vidobrajennja_tragedii_osobistosti.dhtml

	ВIдображення трагедIÏ особистостI, родини I народу в поемI А. АхматовоÏ РеквIєм Справжнє прIзвище — Горенко. Росiйська поетеса. Поезiя Ахматовоï орiєнтована на кращi класичнi зразки i традицiï росiйськоï лiтератури. Творчий шлях Ахматовоï пов'язаний з естетичним вiдкриттям акмеïзму, хоча надалi вона обирає самостiйну поетичну дорогу. До ïï лiрики прикладають мiрку жiночоï поезiï, адже вона пише про кохання , розлуку, бiль втрат, про переживання жiночоï душi, але поезiя iï ширша — тут звучить сама епоха з ïï болями i тривогами. Лiричнi збiрки Вечiр (1912), Чотки (1914), Бiла зграя (1917), Подорожник (1921) — являють собою зразки витонченоï лiрики.
 Життєвий шлях Анни АхматовоÏ був нелегким, вона пережила смерть чоловiка, декiлька арештiв сина, ïй випали нелегкi випробування вiдчуження i забуття. Поема Реквiєм (1940-1961) почала писатись пiд мурами в'язницi, куди поетеса приходила до сина iде стояли тисячi таких, як вона. Цей твiр став всенародним пам'ятником доби сталiнського терору. Для багатьох Ахматова залишалася автором любовних вiршiв, чарiвних, глибоких, але далеких вiд тривог i жахiв сучасного життя. Далеко не всi знали про те, яка величезна праця йде в душi поета, якi гнiвнi i гiркi рядки зберiгаються, ховаються в ïï пам'ятi.
 Поколiння Ахматовоï було надламане Жовтневою революцiєю, вибите з колiï, позбавлене опори — насамперед духовноï, моральноï. Генрiх Гейне говорив, що всi трiщини свiту проходять через серце поета. Трагедiю своïх сучасникiв Ахматова вiдчула i передрекла:
 Все расхишено, прєдано, продано,Черной смерти мелькало крыло,Все голодной тоскою изглодано,Отчего же нам стало светло? ОстаннIй рядок ше зберiгає якусь надiю на змiни в життi — надiю, яка, на жаль, так i не виправдалася. Ахматова завжди вiдчувала себе частиною поколiння, епохи, тому за правом могла сказати:
 Я — голос ваш, жар вашего дыханья,Я — отраженье вашего лица… Саме страдницький голос багатьох тисяч людей пролунав у Реквiємi, написаному в 1930-i роки. У той час сина Ахматовоï, Лева Миколайовича Гумiльова, молодого талановитого вченого, кiлька разiв заарештовували. I разом з iншими жiнками поет Анна Ахматова стояла в довгих тюремних чергах, з жахом i надiєю вдивляючись у вiконце, де байдужий наглядач нудним казенним голосом повiдомляв ïй убогi вiдомостi про сина. На перший погляд здається, шо Реквiєм складається з розрiзнених вiршiв. Л. К. Чуковська, що втратила в цей час чоловiка, згадувала, як Ахматова мовчки писала на клаптиках паперу рядки вiршiв, давала прочитати, а потiм так само мовчки спалювала аркуш. Вона, як i всi, боялася стеження, доносiв. ïï вимушена нiмота була породжена не тiльки невизнанням, але й страхом, що рiднив Ахматову, iнтелiгентну жiнку, поета, з будь-якою малограмотною розкуркуленою селянкою. I лише кiлька втаємничених довгi десятилiття зберiгали в пам'ятi ïï Реквiєм, ïï бiль i гнiв. Уся поема пронизана болiсною логiкою чекання — арешту, вироку, чекання сина з в'язницi. Що робить звичайна людина, коли життя нестерпне, але i вмерти неможливо? Намагається забутися — у молитвi, у працi, у дрiбних побутових турботах. Що робить поет? Намагається перелити своє страждання у вiршi. I не тiльки своє. Ахматова пише в передмовi про жiнку, шо випадково впiзнала ïï в тюремнiй черзi. Вона запитала: А це Ви можете описати? I Ахматова вiдповiла: Можу. Подiбно до моцартiвського Реквiєма, написаного на замовлення, Ахматова теж одержала замовлення — описати всiх тих, хто вже загинув у в'язницях i таборах, i тих, хто ще має загинути. Тому, горюючи про долю своєï.дитини, вона згадує про Богородицю i ïï сина, розп'ятого за всiх людей. Адже сюжет поеми — це, по сутi, шлях Матерi разом iз Сином (Ахматовiï хотiлося б — замiсть сина!) його хресним шляхом. Ахматова пише про безмiрнiсть материнського страждання:
 Магдалина билась и рыдала,Учених любимий каменел,А туда, где молчаМать стояла,Так никто взглянуть и не посмел. Поет нiби пiднiмається над окремою долею i пише про долi усiєï краïни, усього свiту, й у той же час Ахматова конкретно описує свiй час i своє мiсто:
 Зто было, когда улыбалсяТолько мертвий, спокойствию рад.И ненужным привеском болталсяВозле тюрем своих Ленинград…Звезды смерти стояли над нами,И безвинная корчилась РусьПод кровавыми сапогамиИ под шинами черных марусь. ЖIнка, що страждає, хоче, напевно, забути про свiй бiль. Але великий поет, мимовiльний лiтописець епохи, розумiє, що забути — не можна. Забути — значить зрадити. Тому що сотнi тисяч безневинно убитих будуть жити лише в пам'ятi дружин i матерiв. Тема забуття i пам'ятi перегукується в Епiлозi поеми з темою пам'ятника самому поету (про це колись писали Державiн i Пушкiн ). Даючи зг. оду на пам'ятник у цiй краïнi, Ахматова просить не ставити його нi бiля моря, де пройшло ïï дитинство, нi в Царському Селi, мiстi муз i поезiï. Нi, пам'ятник має стояти бiля тюремноï стiни. Це має бути пам'ятник не тiльки Поету, але i Матерi, що оплакує своïх i чужих дiтей:
 И пусть с неподвижных и бронзових век,Как слезы, струится подтаявший снег,И голубь тюремный пусть гулит вдали,И тихо идут по Неве корабли. Тут голуб — як символ посмертного буття, заспокоєння. I велична картина Неви нагадує про найгарнiше в свiтi мiсто, побудоване на людських кiстках. 1 це мiсто вiчне, як вiчнi сльози матерiв, що втрачають своïх дiтей. А значить, завжди буде звучати за ними реквiєм — Реквiєм Анни Ахматовоï, — як протест усiх матерiв проти свiтовоï несправедливостi.


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/vidobrajennja_tragedii_osobistosti.dhtml