КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/objinki.dhtml

	Обжинки Обряд обжинкiв вiдзначав украïнський народ давно, продовжує вiдзначати i в наш час. Недарма останнiй мiсяць лiта на Украïнi називають серпнем. З приходом серiï ия для серпiв i кiс було завжди багато роботи. Завершували жнива, збiжжя млинли на токи, готувалися до обмолоту. Живе у народi гарний звичай обжинкових свят. У день завершення косових хлiба господарi залишалися вдома, готуючись до приходу женцiв. Зтiєï кагоди у хатi варили багатi страви, пекли, прибирали в свiтлицi.
 Па полi женцi доручали вижинати останнi стеблi найкращому косаревi I пий вправнiшiй в'язальщицi. Приготувавши обжинковий снiп, женцi по стернi, борюкались, щоб не болiли спини, а земля-матiнка давала новi i пiн до од вiчноï працi. Дiвчата шукали польовi квiти i прикрашали обжинковий снiп. Цей снiп головний косар пiдносив на руках, повертався лицем до сонця i дякував Господу Ногу, що допомiг щасливо докiнчити жнива. Усi низько кланялися. Пiсля цього вi гуртом з пiснями йшли в село до господаря. Попереду йшла жiнка зi снопом, з'язаним iз закрутом, за нею йшов косар з обжинковим снопом, I потiм всi iншi зi своïм робочим iнвентарем. Ставши коло ворiт, женцi викликали господаря, той вiдчиняв ворота i просив усiх у двiр за святковий стiл. Снiп передавали господаревi, вiн окроплював його свяченою водою, а потiм — усе те, що було на столi, зi словами: Да освятиться сей хлiб насущний!. Так нашi предки вшановували обряд останнього снопа, дякуючи Боговi за врожай.
 У барвистому травневому вiнку люблю прекрасне природi, архiтектурi, лiтературi. Особливо люблю природу, яка весною оживає, наповнює довкiлля рiзнобарв'ям, голосами птахiв, якi повернулися пiсля зими до нас, перезимували зиму i тепер щебечуть, не втихаючи, бо радi теплу i сонцю, зеленi i птахам, бо скiнчилося ïхнє голодування. Кучерявi дiброви, смарагдовi левади й змолодiлi поля млiють вiд радiсних симфонiй i веселих барв великого свята природи. А он густий верболiз помiж плакучих верб, якi замрiяно полощуть у тихих плесах вод довгi, вiти. Там вдень i вночi не втихають закоханi соловейки. У сплетiннi гiлля тривожно голосять одинокi зозулi, мирно воркують лагiднi горлицi. На тоненькiй галузцi розлого осокора легенько гойдається ремезова колисочка. Природа квiтне, спiває.
 Там далi стiною розрослася рогоза, iз-за ïï темно-зелених стiжкiв тихо випливає щаслива качина сiм'я, неповороткий сазан — батько виринув з обжитого мiсця i вимальовує широкi кола на водянiй гладi. Над землею метушаться легкокрилi ластiвки. Вони протають i над водою, плавно торкаються водяного дзеркала — i вже за мить ïхнiх довгих дзьобах трi-почеться срiбляста верховодка.
 А тут i бджола гуде над вербою, збираючи мед з розквiтлих китиць.
 Вся природа нiби барвистий вiнокВесна в розквiтi.


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/objinki.dhtml