КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/ivan_karpenkokariy.dhtml

	Iван Карпенко-Карий (1845-1907) В iсторiï украïнськоï культури i суспiльно-полiтичного руху другоï половини ХIХ — початку ХХ ст. I. Карпетнко-Карий займає одне з найпочеснiших мiсць. Активний дiяч аматорського театру в 60-70-х роках, дiяльний член таємного революцiйного гуртка в Єлисаветградi кiнця 70-х — початку 80-х рокiв, театральний рецензент, прозаïк, драматург, актор i органiзатор театральноï справи ось тi означення, якi складають узагальнену дефiнiцiю I. Карпенка-Карого як iсторичноï особистостi. Але найбiльше вiдомий був I. Карпенко-Карий за життя (i таким лишається досi в народнiй свiдомостi) як драматург. Iсторики украïнськоï драматургiï i театру дiйшли висновку, що у другiй половинi ХIХ ст., власне до виходу на суспiльну арену Лесi Украïнки, найбiльшим украïнським драматургом був I. Карпенко- Карий. Один з корифеïв украïнського театру, саме вiн у загальновизнанiй драматургiчнiй трiадi, поруч з М. Кропивницьким i М. Старицьким, став творцем соцiальноï драми, якi ще продовжували живити музично-драматичну стихiю украïнського театру, ту стихiю, яка й досi iнколи видається ледве не єдиновизначальною нацiональною прикметою украïнського театру, що нiбито становить нацiональну його природу. I. Карпенко-Карий як новатор залишався глибого нацiональним драматургом, але вiн повнiше, нiж його сучасники, засвоював досвiд росiйськоï i захiдноєвропейськоï драматургiï, прагнучи вивести украïнський театр на новi рубежi.
 Iван Карпович Тобилевич народився 17 (29) вересня 1845 р. в с. Арсенiвцi Великовискiвськоï волостi Ольвiопольського (згодом Бобринецького, пiзнiше Єлисаветградського) повiту Херсонськоï губернiï (тепер с. Веселiвка Новомиргородського району Кiровоградськоï областi).
 У дiловодствi колишнього Департаменту герольдiï правительствуючого сенату зберiгається велика папка документiв, з яких видно, що Карпо Адамович Тобiлевич багато разiв безуспiшно добивався визнання свого шлягетського походження, оскiльки в рiзних документах по-рiзному фiгурувало прiзвище предкiв Тобiлевичiв: Тобiлевич, Тобелевич, Тубiлевич. Це й було формальним приводом для вiдмови у затвердженнi роду Тобiлевичiв у дворянському званнi. Добре поiнформований у цiй справi, навiть беручи участь у складаннi рiзних прошенiй, Iван Карпович Тобiлевич згодом покладе батькове домагання оформити своє дворянське достоïнство в основу комедiï Мартин Боруля (1886).
 Прадiд Iвана Тобiлевича Семен, дiд Адам i батько Карпо походили з мiстечка Турiя (колiшньоï Киïвськоï губернiï, тепер Черкаськоï областi), де мали власнi невеличкi грунти, але рiд настiльки збiднiв, що вже Карпо Тобiлевич змушений був працювати управителем чужих маєткiв, часто мiняючи мiсцi проживання.
 Мати ж Iвана Карповича, Євдокiя Зiновiïвна Садовська, походила з козацького роду, з мiстечка Саксаганi Катеринославськоï губернiï (тепер с. Саксагань П'ятихатського району Днiпропетровськоï областi). Але цей вiльний козацький рiд потрапив у крiпацьку залежнiсть до пана Золотницького. I Карповi Адамовичу довелося наречену викуповувати.
 Дитячi роки Iван Тобiлевич провiв у сiльському середовищi, в рiднiй Арсенiвцi та у с. Камiнно-Костуватому, звiдки винiс першi враження не тiлько вiд краси природи й естетики народного побуту, а й дитяче сприйняття соцiальноï несправедлiвостi. Малий Iван став рано замислюватися над серйозними, не для дитячого вiку, питаннями. Коли хлопцевi минуло десять рокiв, батько вiддав його до Бобринецькоï трикласноï повiтовоï школи.
 Перший рiк навчання, коли Iван жив на чужiй квартирi у сердитоï, скупоï жiнки, яка обдирала своïх квартирантiв, настiльки дався взнаки, що вiн тяжко захворiв. Це глибоко вразило батькiв, i вони купили на околицi Бобринця Рущинi хату, живучи в якiй i закiчив школу Iван 1859 р.; тут же мешкали, навчаючись, i молодшi брати.
 Завдяки винятковим здiбностям, наполегливостi у навчаннi, зразковiй поведiнцi Iван Тобiлевич здобув повагу не тiльки серед учнiв, а й учителiв. Учитель iсторiï Гордов навiть запрошував Iвана до себе додому i давав йому книжки для читання.
 Здавалося б, перший учень мав би продовжити навчання, але насправдi трикласна Бобринецька повiтова школа була першим i останнiм офiцiйним освiтнiм закладом для майбутнього письменника i актора. Далi йому, як i багатьом iншим самородкам з народу, довелося закiнчувати життєвi унiверситети. Оскiльки для вступу на державну службу треба було мати шiстнадцять рокiв, Iван Тобiлевич у чотирнадцятирiчному вiцi змушений був заради шматка хлiба влаштуватися на писарську посаду в канцелярiï пристава Абрамова у Малiй Висцi з платнею аж 2 крб. 50 коп. на мiсяць. Недовго пробувши в здеморалiзованому чиновницькому середовищi, Iван Тобiлевич покинув Малу Виску й повернувся до батькiвського дому в село Камiнно-Костувате. А ще згодом, восени 1859 р., вiн влаштовується на таку саму посаду писарчуком в Бобринецькiй ратушi. I тiльки наприкiнцi сiчня 1864 р. Iван Тобiлевич був прийнятий на державну службу до Бобринецького повiтового суду на посаду канцелярського служителя третього розряду.
 У Малiй Висцi i Бобринцi, незважаючи на чиновницьке багно, яке замсоктувало чистi душi молодих людей, I. Тобiлевич читав багато книжок i журналiв, зокрема беручи ïх iз передовою молоддю бiблiотеки. Пiд впливом п'єс О. Островського, натхненний iдеями Жадова з Доходного мiсця, вiн заснував у Бобринцi аматорський гурток з тим, щоб прибуток вiд вистав йшов на пожервтвування бiдним людям. Репертуар гуртка складали росiйськi, передусiм О. Островського, i перекладнi росiйською мовою п'єси, а також твори I. Котляревського, Г. Квiтки- Основ'яненка, Д. Дмитренка. Спочатку грали у дерев'яному благанi на мiському майданi, а далi перейшли до будинку Медового на Великiй вулицi; таким чином в Бобринцi заснувався, крiм лiтнього, зимовий театр. Душею всього аматорського товариства став I. Тобiлевич, який був i за режисера, i за актора. Восени 1863 р. до цього гуртка пристав М. Кропивницький .
 Садиба Тобiлевичiв у Єлисаветградi була одним iз осередкiв мистецькоï i громадсько-полiтичноï роботи в мiстi. Тут збиралися учасники аматорського гуртка, що дiяв при мiсцевому громадському клубi, органiзованому братами Тобiлевичами на чолi з найстаршим Iваном Тобiлевичем та Марком Кропивницьким, який виступав актором, режисером i декоратором. Гурток регулярно по суботах давав украïнськi вистави на користь незаможних учнiв. Але в травнi 1876 р. Емським актом царизм заборонив виконання драматичних i вокальних творiв украïнською мовою, пiсля чого аматорський гурток занепав. У цей час у мiстi активiзувалася революцiйна або радикальна, як тодi говорили, атмосфера. З'являютсья примiрники пiдпiльноï преси: спочатку газета Земля и воля, а далi, з подiлом народницькоï партiï, вiдповiдно газети Народная воля i Черный передел. Поширюються твори М. Чернишевського, М. Добролюбова, Д. Писарєва, М. Шелгунова, народницька белетристика, революцiйна публiцистика, зокрема й макрсистська. Єлисаветградський революцiйний гурток збирався то в Тобiлевичiв, то на квартирi iнспектора духовного училища Лащенка. З приïздом до Єлисаветграда у 1878 р. на постiйне проживання лiкаря Панаса Михалевича, висланого з Києва учасника розгромленоï царизмом Киïвськоï громади, близького приятеля В. Антоновича, М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Ковалевського, драгоманiвця за свiтоглядом, у Єлисаветградi склався новий революцiйний гурток, до якого ввiйшов I. Тобiлевич.
 Коли ж Херсонське губернське правлiння 4 жовтня 1883 р. приймає резолюцiю про звiльнення I. Тобiлевича зi служби, йому нiчого не залишалося, як прийняти пропозицiю братiв i друзiв перейти на професiональну сцену. I вiн десь у цi першi днi жовтня 1883 р. робить вирiшальний крок. За плечима було тридцать вiсiм рокiв сповненого драматизму життя, з них двадцать акторськоï i режисерськоï роботи в аматорському театрi, газетноï театрально- публiцистичноï практики в Елисаветградском вестнике, першi художнi твори оповiдання Новобранець (1881), опублiковане саме у 1883 р. пiд псевдонiмом Гнат Карий у киïвському альманасi Рада i драма Чабан, яка була прочитана перед трупою i незабаром подана пiд цим же псевдонiмом до цензури. Як актор I. Тобiлевич дебютує пiд псевдонiмом Карпенко-Карий. Вiдтепер цi два прiзвища часто мiнятимуться мiсцями для означення однiєï й тiєï самоï творчоï особистостi, але якщо лiтературнi твори вiн пiдписуватиме i власним прiзвищем, i псевдонiмом, то акторська дiяльнiсть його буде назавжди позначена прiзвищем Карпенко-Карий.
 Наприкiнцi лютого 1890 р. через непорозумiння мiж М. Садовським i М. Заньковецькою, з одного боку, I. Карпенко-Карим i П. Саксаганським з другого, останнi виходять з трупи М. Садовського i утворюють окрему, якiй судилося стати наприкiнцi ХIХ на початку ХХ ст. найкращим, найсильнiшим в органiзацiйному i мистецькому вiдношеннях украïнським театральним колективом. Трупа ця мала рiзнi назви. Спочатку, до 1888 р., це було Товариство росiйсько-малоросiйських артистiв пiд керiвництвом П. Саксаганського. Iменi I. Карпенка-Карого в офiцiйнiй назвi не було, але справжнiм органiзатором, натхненним iдеологом Товариства був саме вiн. Його драматургiя становила основу репертуару, чим Товариство вiдрiзнялося вiд iнших тогочасних украïнських труп. Художнє керiвництво i режисуру взяв на себе П. Саксаганський, а адмiнiстративне I. Карпенко-Карий . Фактично ж усi творчi питання вирiшувалися спiльно. Товариство стало лабораторiєю I. Карпенка-Карого, в якiй творився його театр, театр Карпенка-Карого. Це був справжнiй реалiстичний театр, який високо нiс i розвивав кращi традицiï украïнськоï сцени. I хоч Товариство кiлька рокiв успiшно дiяло паралельно з трупами М. Кропивницького, М. Садовського, П. Саксаганський та I. Карпенко-Карий постiйно прагнули з'єднатися, але рiзнi перепони, предусiм договори з орендованими театрами, заважали цьому. I тiльки в березнi 1898 р. пiсля розриву М. Заньковецькоï з М. Садовським останнiй пристав до Товарства старших братiв. Вiдтепер до 1900 р. трупа виступала пiд назвою З'єднане товаристо П. К. Саксаганського i М. К. Садовського. А 1900 р. до Товариства ввiйшли М. Кропивницький i М. Заньковецька. На афiшах закрасувались славнi iмена: Трупа М. Л. Кропивницького при участi М. К. Заньковецькоï пiд керiвництвом П. К. Саксаганського i М. К. Садовського. Це була трупа корифеïв украïнського театру, в якiй I. Карпенко-Карий займав одне з головних мiсць. Але таке становище тривало недовго. Наприкiнцi зимового сезону 1903 р. спочатку М. Заньковецька, а незабаром i М. Кропивницький вийшли з трупи. Навеснi 1904 р. пiшов iз трупи М. Садовський. I знову залишились П. Саксаганський та I. Карпенко-Карий самi, аж до тяжкоï недуги останнього, яка наприкiнцi 1906 р. вiдвернула його вiд сценiчноï дiяльностi, а незабаром звела у могилу.
 Помер вiн у Берлiнi, в клiнiцi вiдомого тодi професора Боаза 2 (15) вересня 1907 р. Тiло його було перевезено на Украïну i, за його заповiтом поховано на кладовищi села Карлюжини поблизу хутора Надiя, поруч з могилою батька.
 У лiтературi I. Карпенко-Карий прийшов у зрiлому вiцi, маючи значний досвiд активного учасника театрального аматорства на Украïнi. Першим його лiтературним твором було оповiдання Новобранець, написане у 1881 р. й опублiковане М. Старицьким в альманасi Рада тiльки через два роки (1883). Оповiдання свiдчить про непересiчний белетристичний талант I. Карпенка-Карого, глибоке знання народного побуту, психологiï трудящоï людини. Тематично цей твiр спорiднений з Народними оповiданнями Марка Вовчка, але на ньому помiтний вплив росiйськоï народницькоï лiтератури, яку письменник добре знав i навiть перекладав украïнською мовою. Дослiдники не раз висловювали подив, чому пiся вдалого дебюту в прозi письменник бiйику бiльш не повертався до цього виду лiтератури. Думається, вiдповiдь може бути одна: це оповiдання, а радше невеличка повiсть, як визанчив жанр твору сам письменник, писалося в 1881 р., ще до видання царським урядом таємного циркуляру про пом'якшення Емського акту 1876 р., тобто до вiдновлення украïнських вистав. Отже, письменник не мiг ще приступити до драматичного жанру, який вважався неперспективним. Як тiльки восени 1881 р. укараïнський театр було вiдновлено, I. Тобiлевич поринув у драматургiю, створивши першу п'єсу Чабан (1883), а далi театр цiлковито заполонив його, не залишивши в душi мiсця для прози. Соцiальна тема, якою зробив заявку I. Карпенко-Карий, знайшла свiй дальший розвиток у його творчостi. Опинившись на засланнi у Новочеркаску, вiн весь вiльний вiд щоденноï фiзичноï роботи заради шматка хлiба час вiддає наполегливiй працi для збагачення репертуару молодого украïнського театру. Тут Карпенко-Карий завершує розпочату ще до заслання драму Хто винен? (1884), пише iсторичну драму Бондарiвна (1884), здiйснює за допомогою дружини Софiï Тобiлевич, яка досконало володiла польською мовою, переробку п'єс двох польських драматургiв, одноактну драму Яна Галасевича Чортiвська лава — на драму Чортова скала (1885), переробляє драму Хто винен? на Чарiвницю (1886), пише комедiю Мартин Боруля (1886), першу редакцiю драми Пiдпанки (1887), яка з чиєïсь руки й досi датується 1883 р. Саме в цей перiод драматург працював у планi, скажемо, користуючись термiнологiєю одного з найсерйознiших дослiдникiв драматургiï I. Карпенка-Карого Я. Мамонтова, двох театральних систем: романтично-побутовоï i реалiстично- побутовоï.
 Викривальну, гостросюжетну лiнiю Бурлаки I. К. Карпенко-Карий розвива у рядi iнших творiв, що продовжували реалiстично-побутову лiнiю, передусiм у п'єсах комедiйного жанру, позначених елементами ïдкоï сатири. Цей ряд розпочато комедiєю Розумний i дурень, в якiй уперше в творчостi I. Карпенка-Карого було виведено тип украïнського чумазого, глитая, того самого, який уже мав своïх попередникiв у росiйськiй лiтератури (Салтиков-Щедрiн) i в драмi М. Кропивницького Глитай або ж Павук. Спостережено на цiй п'єсi вплив комедiï О. Островського Своï люди, поквитаємось.
 У комедiï Мартин Боруля (цiй, породженiй характером тогочасноï украïнськоï дiйсностi, версiï мольєрiвського сюжету Мiщанин-шляхтич) йдеться начебто про iншi речi про намагання простоï людини вибитись у пани, намагання вiдновити втрачене предками дворянство. Але за всiм цим другим планом вбачаємо сатиру на iснуючi соцiальнi порядки осуд прагнення простоï людини до утвердження себе в суспiльствi шляхом протиставлення iншим, таким самим гречкосiям, викриття тодiшнiх судових порядкiв, немислимих без хабарництва, бюрократичного крючкотворства. Комедiя ось уже сто рокiв не сходить зi сцени украïнських театрiв, що свiдчить про ïï неперехiднi мистецькi цiнностi.


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/ivan_karpenkokariy.dhtml