КГБ: Киевская городская библиотека URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/ivan_franko_boa_constrictor_9.dhtml Iван Франко — BOA CONSTRICTOR 9 Нiч. Звiзди горять та мнгкотять над сонним Бориславом. Холодно. Воздух прочистився, прояснився, ген на далеких тустанiвських пастiвниках залягала мряка. Гори дрiмають в тiнi, крiзь величну тишу, не переривану гамором людськоï недолi, чути тiльки глухi, неяснi прориви якогось глибокого, таємного шуму, мов дихання сплячоï природи. Герман спав твердим сном, уколисаний не так супокоєм думок або утомою по дневнiй працi, як радше ситою вечерею, котру залляв порядною порцiєю рiзних упоюючих напиткiв. Герман не любив упиватися, але нинi прецiнь треба було покрiпити свою силу, треба запити щасливу нахiдку новоï матки, треба, впрочiм, заморити червяка, що без перерви вився в його нутрi, без перерви шпiв i прожирав його супокiй. Сiдаючи до вечерi, вiн почув якусь таку спрагу, що тяжко йому навiть було дiждатися, поки служниця не поприносила наладженi з Дрогобича бутельки з вином та рiзними лiкерами. Чим бiльше Герман пив, чим швидше грала в нiм кров, чим скорше шибали рiзнi думки, — тим бiльше чув потребу нового жару, забуття, розплинення в нiщо, щоб тiльки те розплинення було любе, лагiдне, легепьке… Його лице палилося кровю, очi блищали, руки мимоволi пiдмiтувалися на столi, язик починав лепотiти щось без звязi i мислi, — служниця ледве-ледве завела його до його кабiнету, де вперед ще приладила i постелила була лiжко. Затонувши в пухових подушках, Герман ще хвилю обертався, лепотiв, силувався навiть думати, але в його головi все помiшалося, все гнало i перло кудись, мов вода через лотоки, коли одним разом повiднiмати всi слюзи i всi затвори. По хвилi вiн утих i заснув мертвим сном. Але нiхто се казав, що Герман спить, що Герман пянийi Нi, вiн зовсiм не пяний, вiн не спитьi Може бути, що колись… Вiн нагадує навiть, що був такий вечiр, вiн пив багато, напивався жару i отяжiв. Але тепер вiн легкий, такий легкий, що летiв би десь вдаль, в той синiй, усмiхнений безмiр, що над ним так любовно мрiє! Вiн тепер щасливий, зовсiм щасливий, яким ще нiколи не бував! Довкола нього зелень, цвiти, криштальнi води, вдалi фантастичними контурами рисуються рожево-червонi скали, — ох, се не Борислав, се не та западня проклята, що душила його затхлим воздухом i заморокою! Тут чисто, ясно, весело, — ох, як веселоI Герман вiддихає повними грудьми, легкими скоками, мов серна, проходжується по цвiтистих лугах, топче запашнi цвiти, котрi, настоптанi, ще краще пахнуть i звучать, так любо, солодко звучать, що його хватає за серце. Де вiн… де вiн чув тотi звуки? Не може нагадати… - Щастє, се твоï звуки, твiй запах, твiй погляд в тiй зеленi, в тiм чистiм лазурi, в тих чудних_ горах, потоках, дубровах! Щастє — ти моє! Ти вiддалося менi, як любка свому милому, ти вiдкрило менi своє лице, подало менi свою руку, я держу тебе сильно, сильно! Я пiзнаю тебе, чую вiддих твiй глибоко в серцi, чую, як тепло розгрiває мою кров, i она, звенячи, мов срiбло, бiжит ясними стругами по моïх жилах! Щастє, ходи в моï обняття, вiддайся менi зовсiм, навiки! Я сильний, молодий, хороший, я хочу жити, любити, хочу розкошi, супокою, запаху, утiхи! Ходи до мене, я твiй навiки! Який легкий, який свобiдний Герман! Яким солодким, чарiвним а сильним голосом прокликав вiн свою сю пiсню, се закляття! Гаï, дуброви, рiки, i гори, i небо синг, i цвiти пахучi — все, цiла природа звенить, гомонить вiдголосом його пiснiï Кiлько солодощiв ллється з кождого слова, з кождого тону! Як розкiшно дихається тутка, — нi, розкiш хвилями ллється в його грудь, розширює ïï до безмiру… Вiн простер руки широко-широко над околицею. Вiн улетiв над нею, мов огромний орел, а навстрiчу йому з всiєï природи гомонить: - Щастє, я твiй, я сильний, молодий, хороший, я хочу жити, любити, хочу розкошi, утiхи! Щастє, ходи в моï обняття! Щастє, вiддайся, вiддайся менi! Безмiрну, велетну силу чує в собi Герман! Вiн обняв раменами цiлу околицю вiд краю до краю. Грудьми приляг дэ ïï розкiшноï грудi i лиш дивується, як вiн вперед не знав сього. Вiн пяний з розкошi, притискає любку до грудi, пестить ïï, наливається ïï теплом, ïï силою, любується нею, як забавкою, молиться до неï, як до бога! Вона для нього все, вiн нiчого не бажає, посiвши ïï, — бо тепер нiщо не може розiрвати його з нею. А вона з божеським усмiхом на лицi глядить йому в очi, тає в його огнистих обняттях, слабне, вяне, тае… Се пароксизм любовноï розкошi, се зенiт щастя навiть для щастя самого!.. - Любко, ти богиня!.. Ти вiчна, безсмертна, правда? Що за усмiх, що за голос, тихий, розкiшний: - Так, я богиня, я вiчна, безсмертна, — я твоя. З яким жаром Герман притис до себе безсмертну любку! З якою силою, з якою жадобою пє вiн ïï огнистi поцiлуï! Бiльше жару! Бiльше огню! Бiльше розкошi! Хвиля така — то вiчнiсть! Ще, ще!.. Вiн тратить память, жар перемагає його, котиться потоками лави по його жилах, не дає думати. Вiн весь тiльки одно чує — i очi зажмурив, щоб тiльки повнiше, безконечнiше вливати в себе розкiш всiми порами тiла. А вона тає, слабне, вяне в його обняттях… Пахущi цвiти зiвяли, потоки повсихали, мов вiд спеки. Але вiн сього не бачить, не чує, а чує тiльки одно, як жар, сила, живiсть у нього чимраз бiльшає, росте, змагається, немов переходить вiд неï до нього. I чим сильнiшi стають його мускули, чим швидше котиться кров в його пульсах, тим i обняття та поцiлуï його стають сильнiшi, тим бiльше жар обнiмає всю його iстоту. - Ти вiчна, безсмертна, ти моя! — шепче вiн. А вона тає, слабне, вяне в його обняттях. Не має сили, щоб промовити слово, не має сили, щоб усмiхнутися. Вона тiльки слабо, солодко дише в його обняттях, чимраз слабше, чимраз повiльнiше. Рожевi гори почорнiли, мов уголь, небо ясне, лазурне померкло, поблiдло, почорнiло, краïна щастя щезла, мов хмара, мов привид. Поволi, поволi сива мряка, удушлива, густа, почала залягати довкола. Повiнуло холодом, i послiднi слiди щастя забрав з собою той перший холодний повiв. Герман ще лежав в безпамятi, ще був велетом… - Любко, любко, ти моя, правда? — шептав вiн. Але в тiй хвилi знов повiнуло холодом, острим, пекучим, i вiн стрепенувся, — замiсть вiчно молодоï богинi побачив чорного, страшного трупа! Вiн чув, що жар страшний горить в його кровi, розсаджує його груди, але довкола все було холодно, гидко, мертво… - Щастє, щастє, де ти? — кликав вiн в страшнiй тривозi та розпуцi. Нiхто не вiдповiдав. - Га, ти покинуло мене, ти вiдвернулося вiд мене, — скрикнув вiн. — Та годi, ти менi не уйдеш! Я сильний, у мене в кровi цiлi вулкани огню, я здужаю дiгнати, зловити тебе! Ти не уйдеш менi, нi, нiяким способом! I вiн пускається скаженим бiгом кудись в темну далечину, не бачачи, куди i за чим. Його сила росте, але вiн чує, що нема вже у нього такоï легкостi, як вперед. Вiн не може свобiдно знестися вгору, мов орел, не може ясним поглядом переглянути всю землю, щоб добачити, де окрилося щастя. Його гарячий, важкий вiддих уноситься перед ним, мов хмара, i затемнює його погляд. Залiзнi, сильнi його мускули мякнуть, стають звичайним людським тiлом, хоть утоми ще в них не чує. Вiн летить без упину. Околицi мигають перед ним, мов образки, рiки блискають, мов перловi шнури, що прикрашують землю, але не спиняють його в тiй скаженiй погонi. - Щастє, де ти? Куди ти сховалося? Ти прецiнь вiддалося менi, ти моє!.. — але вiдповiдi нема. Мряка — вiн кидається в мряку, мов блискавка. Холод — вiн розжарює своïм огнем усе довкола, мов розпечене залiзо. Дерева хиляться, куди вiн пройде, трави вянуть, цвiти перегоряють на уголь. Але вiн не питає, вiн летить далi, вiн знає, що мусить дiгнати щастя! - Стiйте, пречуднi привиди! — кричить вiн, знемагаючи. Жар його почав остивати, в тiлi чутна утома, в кровi холод. - Стiй, щастє, ти прецiнь моєï. I воно стало. З густоï памороки виринає краïна — хороша, блискуча, зелена. Де вiн бачив таку краïну? Се не тота, де вперед заблисло його щастя. Се не тота лагiдна, люба яснiсть, не тото синє небо, не тотi рожевi гори, не тотi цвiти пахучi. Тут небо цiле горюче, червоне, мов луна безмiрного пожару. Тут гiр нема, тiльки море зеленi, темноï, твердоï, остроï, а береги того моря — то густа паморока, що хмарою зноситься над лiсом високого гiнкого бадилля. Тут дубров нема, лиш одинокi групи високих стрiмких пальм з вiнцями огромного листя, котре махається в воздусi власною силою, мов крила вiтряка. I потокiв срiблистих тут нема, тiльки далеко десь чути шум водопаду, i в гущавинi бадилля скомлять тигри та ричать носороги. Де вiн бачив, де вiн бачив сю околицю? Чому вона видається йому такою знайомою? Чому сум якийсь збирає його, коли ступає по тiй горючiй землi, по тих острих, тернистих листях? I запаху любого не чути, тiльки вогкi повiви гнилизни. Де вiн? Куди занесла його погоня за щастям?.. Тривожними, дрижачими ногами ступив кiлька крокiв наперед. Чує — шорох мiж високою травоюi Се переполошена його приходом газель зiрвалася зi сну i зручними скоками погнала далi i щезла. Але Герман уже не думає, де вiн. Якась дивна сила здавлює його мислi. Жар якийсь палить його, мов хто огнем обложив, а прецiнь на чолi виступає холодний пiт. Вiн спiшить наперед. Он група пальм запрошує його до себе своєю тiнню, своïм товстим зеленим листям, що без вiтру раз в раз шевелиться, мов огромнi вахлярi порушанi невидимою рукою. Вiн так спiшить до тiнi, такими любощами наповняє його думка про спочинок, так заманчиво манить його листя!.. Ось вiн пiд пальмою, в холодi, коло живого, журчачого джерела. Але нараз — крiзь темну зелень мигнула рiзнобарвна блискавка, — Герман почув тiльки, що вона мигом повалила його на землю. Вiн обезумiв вiд страху i болю. Одну хвилю не знав, що з ним сталося. Але коли оглянувся, то побачив, що страшенний вуж, той сам Boa constrictor, що у нього був намальований i котрим вiн не раз так любувався, — обкручував його своïми дужими залiзними скрутелями. Ах, що се вiн зробнвi Пощо iшов в прокляту тiнь!.. Герман чув, що його смерть близька. Скорими рухами вуж обвивався круг нього i придавлював його заразом до пня пальми. Холод вiд тiла гадюки доходив йому до костi, морозив смiлiсть i силу, — вiн не мiг нi крикнути, нi утiкати, пi боропптпся. Його ноги вже були обпутанi i здавленi, мов клiщами. Скрутелi доходили вже до грудей, до шиï. Германовi спирає дух в грудi, — вiн чує, що вуж обмотав його доразу, вiн бачить його голову, його страшеннi, демонiчним блеском, злорадною утiхою граючi очi якраз протав свого лиця, погляди ïх стрiтались, i Герман помертвiв. Мов ледовими ножами запоров його в груди той гадючий поглядi Ось паща змiï рознiмається широко-широко, мов кровава пропасть, i Герман бачить, як пiд блискучою лускою корчаться залiзнi мускули гадюки, щоб послiднiй раз здавити свою жертву, щоб подрухотати ïй костi. Вiн чує страшенний тиск, лютий бiль… Його очi рвуться наверх, створенi уста харчать, тiло холоне i мертвiє… О розпуко! Чи так суджено менi гинути, марно гинути? Щастє моє, чи ти ж мене сюди завело?.. Ся думка промигнула йому через голову в тiй страшнiй, послiднiй хвилi. Червонi колеса закрутилися перед його очима, заливаючимися кровю… Ще хвиля, ще один стиск… Але нi! Герман зiбрав дослiднi остатки сили… нi, не зiбрав, бо свiдомiсть вiдбiгла вiд нього серед страшного стиску. Сам його органiзм пруднувся в послiднiй натузi так сильно, так нагло наперед, що скрутелi пустили, звiльнiли, обсунулись, i Герман, доразу пробуджений, зiрвався на рiвнi ноги, держачи, в судорожно затиснених руках… що? кого?.. - Прокляте на тебе, — не вдалось!.. — прохрипiв над ним лютий глухий голос. Але Герман в своïм нелюдськiм зрушеннi, не можучи прийти до повноï свiдомостi зi сну, страху i болю, зiбрав всю свою силу i з найбiльшим зогидженням кинув до пiдлоги тото холодне, звиваючеся, цiпке тiло,,котре держав в руцi. Грохнуло, мов огромний тягар, зойкнуло, мов конаючий. Сесi два рiвночаснi i рiвно страшнi голоси протверезили Германа. Вiн скочив в однiй хвилi з лiжка, черкнув сiрником по стiнi i засвiтив свiчку. Що эа вид показався йому! На пiдлозi лежав його Готлiб з окровавленою головою… Вiн вився i харчав в страшнiм болю, але з очей його ще не сходила тота затекла злоба, тота iдiотична ненависть, котра блискотiла в них ще в полуднє, скоро прийшов до батька. Герман став над ним, мов оглушений. Вiн мимоволi глянув в дзеркало i, побачивши себе, залякся. Його лице цiле посинiло вiд страшного здавлення, бiлки очей залитi були кровю. - Ти що робиш, вироде? — спитав Герман по довгiй мовчанцi, пiд час котроï Готлiб все ще лежав на землi з затисненими зубами i часом тiльки кидався судорожно з болю. — Ти що робиш? — питав далi Герман глухим дрижачим голосом. — Чого хочеш? - Прокляте на тебе, — прохрипiв iдiот. — Грошей хочу, давай сюди! - Грошей хочеш? А за що? Нащо? Ти чим заробив на грошi? Ти, може, томився на них цiле житє так, як я? А тепер ще батька берешся мордувати, вироде! - Давай грошi, то ти дарую житє, давай! - Най прокляте Єгови спаде на твою руку, котра пiднялася на батька, i най она всхне, як суха тернина! Готлiб страшно захарчав, хотiв зiрватися на ноги, але не мав сили i покотився аж до нiг Германа. Лице його було страшно блiде, вiн почав кричати з болю. Германа прошиб той крик до глибини, вiн кинувся до сина, щоб завязати йому рану, але Готлiб почав битися о пiдлогу, кидатися i кричати, щоб батько не дотулювався до нього. - Пусти мене, не хочу твоєï помочi! Надбiгла служниця, збуджена гамором, i остовпiла з ляку. По довгiм шамотаннi Готлiбовi звязали хустками руки i ноги, вiдтак обмили i перевязали рану i поклали, втомленого, охриплого, ледве живого, на лiжко. Вiн ще хвилю кричав, але, ослаблий до крайностi, заснув швидко, мов дерево. Служниця пiшла, дрижачи зi страху i зачудування i не знаючи, що се все значить, що сталося з Германом i його сином. А Герман лишився сам в своïм кабiнетi. Все, що сталося пiсля страшноï хвилi його пробудження, тривало так коротко, минуло так нагло, було таке незвичайне, несподiване, неприродне, що Герман довгу хвилю стояв серед кабiнету, важко дишучи, без руху, без ясноï думки. Вiн силувався пригадати i розяснити собi все, що сталося з ним через тих кiлька хвиль, але яснiсть i споминки приходили так поволi, що довгий час, видячи його стоячого, можна було думати, що се камiнна статуя, а не живий чоловiк. Поволi-поволi Германовi прояснювалося все дiло i ставало перед ним в цiлiй страшнiй правдi. Мiй син перший бажає моєï смертi. Ненавидит мене люто, завзято, як найгiршого ворога! За що? Чи на то ж я працював весь вiк, мучився, ссав, дер, щоб тепер не ^бути безпечним свого житя навiть перед власною дитиною? А моє щастє, котрим я так славився, — де оно? Коли в житю я зазнав єго? Хiба тогди, як ще малим хлопчиною ïздив на онучкарськiм вiзку?.. Боже, боже! За що ти покарав мене багатством? За що, за якi грiхи затроïв мою кров горющою жадобою грошей?.. I Герман в скаженiм болю грозив небу, зайнявся з всього, мов дитина, зайнявся перед послiднiм зерном людськоï натури, котре ще остало в нiм, неперепалене забiйчою золотою гарячкою. Але чим бiльше зайнявся, чим бiльше кляв, тим тяжче ставало йому. Вiн не мiг зразу переглянути всiєï незмiримоï пропастi недолi, пониження i одичiння, в котрiй тепер нараз побачився. Аж тепер звиняючись з всього сам перед собою, вiн розрив всю погань, яка нагромадилася здавен-давна в його життi, аж тепер побачив ясно причину всього того, що мучило його i гризло. Якими огнистими палящими буквами виринали записанi глибоко в його серцi вiчнi закони братолюбства, чесноти та рiвностi з всiми людьми! Яким безмiрним докором гримiли тепер до нього всi суспiльнi рани, всi пута та тягарi життя людського, котрих вiн досi так мало чув, про котрi навiть не думав нiколи! I ти причинився до збiльшеня тих ран i доложив свою часть до сего тягаря, що давит братiв твоïх! Суспiльна борба, про котру однi балакають з нуди, другi для зиску, третi з ненавистi до всього, що людське, чесне, природне, — стала лицем к лицю перед Германом перший раз тепер, в страшнiй хвилi найбiльшого збурення духового, найбiльшоï тривоги, найтяжчого сердечного болю. Тепер аж поняв вiн ясно все, що досi морочилося йому, мов соннi привиди. Тепер поняв, чому його серце щемiло не раз в часi найбiльших спекуляцiйних удач, чому грижа якась, якесь невдоволення лягало на його серцi за кождий раз, коли по обрахунку з робiтниками зрахував докупи тотi надвишки, котрi поуривав ïм iз тоï нужденноï заплати, за яку вони ставали у нього на роботу. Тепер аж поняв Герман, який страшний вiн переступник, вiн, котрий довгi лiта добивався слави твердого, холодного Geschдftsmann-a, котрий гордився нею, мов найбiльшою чеснотою, гордився безсердечнiстю та нелюдськiстю! Але, пiзнавши i понявши се, яким же нужденним, слабим, нещасливим почувся Герман! Хiба ж вiн сам, з власноï злоï волi став недолюдком? Нi, вiн мусив ним стати, ступивши раз на прокляту стежку, мусив зайти до тоï цiлi, до котроï зайшов! Мусив! Вiн прецiнь був зразу бiдним л и б а к о м, вiн бажав вибитися з нужди, бажав щастя, а щастя — весь свiт каже — в багатствi. I того щастя бажав вiн i бажає донинi, за тим щастям гнав найпростiшою дорогою. Ба, вiн не мiг спинитися, не мiг вернути назад, його перли наперед другi, цiла товпа подiбних до ньогоï Що ж вiн тому винен, що дорога кiнець кiнцiв завела в пропасть?.. Але хто ж винен? Герман не мiг на се вiдповiсти, йому мiшалося в головi. Хто винен моïй нуждi, моïй грижi?.. Хто немилостивою рукою пер мене чимраз далi, чимраз швидше, хто заслiпив моï очi, щоби-м не бачив нiчого, а поки не буду на днi безвихiдноï пропастi? Хто се такий? Хто се такий?.. Герман боровся з думками, напружався, але не мiг найти вiдповiдi. Його очi почали без цiлi i виразу блукати довкола по кабiнетi, перебiгати з предмета на предмет. Нараз зупинилися i впилися в одно мiсце — в образ на стiнi, в той сам образ, що нинi рано визвав цiлий ряд споминок в думцi Германа, а вночi оживився в такий страшний спосiб. Герман замер на мiсцi. Вся тривога, весь забобонний страх, що нинi потрясав його душею, вiджив тепер в однiй хвилi i витиснув смертельний пiт на Германовiм чолi. Яким лютим поглядом дивився на нього вуж! Се той сам погляд, котрий в снi заморозив всю кров в його серцi! Як блищала до свiтла рiзнобарвна луска на тiлi гадюки! Се тота сама луска, те саме тiло, що дотикалося його в снi, котрого страшний стиск передавлював його тiло до костi, запирав йому дух в грудi, висаджував очi з голови! О, так, се той сам вуж! Його сон триває далi! При меркотячiм блискотi свiчки Герман бачить виразно, як вуж росте, рушається, гiростується, пiдносить голову догори, закручує хвостом широчезнi колеса, все ближче, все ближче до нього!.. Га! Що за думка блисла нараз у Германовiй головi! Се не вуж, се безмiрно довга, зросла докупи i оживлена чарiвною силою звязка грошей, срiбла, золота блискучого! О, так, се певно так! Хiба ж весь блеск, що бє в очi вiд вужевоï луски, — хiба ж ее не блеск золота та срiбла? А сесi рiзнобарвнi латки на нiм, хiба се не рiзнi векслi, контракти, банкноти?.. О, се певно, се не вуж його обводив своïми велетними звоями, а його власне багатство! А як злобно, як люто глядить на нього зачарована потвораï Вона певна своєï добичi, вона знає, що ïï металевим перстеням, ïï горючому блесковi нiхто не уйдеï Вона знає, що найпевнiше не уйде ïй Герман, бо вiн на днi пропастi, вiн жертва розпуки, — й вона, вона завела його сюдиi Герман все то порозумiв в однiй хвилинi безмiрноï тривоги. Вiн заревiв, мов ранений звiр, аж вiкна задзвенiли вiд його реву. Вiн чув, що сеся одна думка валить в порох, в нiщо його цiлого враз з його життям, надiями та планами, — його прошибло таке саме чуття, якого мусив дiзнавати чоловiк, котрого заживо четвертують. Зажмуривши очi, вiн в скаженiй безпамятi кинувся наперед, горi стiною, вхопив проклятий образ i гримнув ним до землi щосили. Золоченi рами розпирслися на боки з лускотом, — але Герман не отямився. Вiн скочив на полотно, i, мов безумний, почав топтати його, плювати на малюнок, здряпувати фарбу нiгтями, а далi, приступивши один кiнець ногою, хопив за другий i роздер на два куснi, зiмяв ïх в клубки i кинув геть, через вiкно. Вiн був немов в пароксизмi, — груди пiдносилися i опадали швидко, кров стукала о пульси, i перед очима все крутилося, мiшалося, щезало. Вiн убрався i, мов гонений, вилетiв на улицю. Була пiвнiч. Прозiрчастi клубки хмар надтягали поволi зi сходу i густою чередою залягли вже бiльшу половину неба. Крiзь невеличкi вiдступи мiж ними виднiлося темне, глибоке дно неба з блискотячими звiздами. Холодний вiтер потягав вiд Губицького лiсу. Нiмi кошари бовванiли в сумерку своïми кiнчастими, острими контурами, мов огромнi, остро завершенi стоги сiна. А нижче, над землею, все тонуло в глибокiй пiтьмi помiж чорними сугорбами. Тiльки улиця ширшала перед Германовими очима, мов розбурханий i разом замерзлий потiк болота. Покрай неï, над ровом, iшла вузенька, утоптана стежка для пiшоходiв. Герман поквапно спiшив нею наперед, спiшив, не думаючи куди i за чим. Його гнало щось з дому, йому важко було добути ночi в тiй заклятiй хатi, i вiн iшов наперед долi Бориславом, немов утiкаючи перед чимось, немов кваплячись до якогось важного дiла. - Gotts Fluch ьber mir! Gotts Fluch ьber mir! — воркотав вiн, нагадуючи кроваве, наметнiстю, iдiотичним бiшенством викривлене лице Готлiба, i мимоволi приспiшував ходу. Сонний Борислав розкинувся круг нього, мов озеро болота, глини, брудних хат, магазинiв, фабрик, недолi i муки. Вiн знав добре, що вся тота рiзнородна маса тепер лежить мертва, понята глибоким сном, — а прецiнь холодний вiтер, що вiяв йому просто в лице, так сильно i так болiсно разив його нерви, що перед ним немов все довкола колисалось, гойдалось, розрушувалось. Той мертвий Борислав, котрого всевладним паном, царем вiн був перед кiлькома годинами, тепер, бачилось, повставав проти нього. Доми заступали йому дорогу, ями, мов створенi смочi пащi, показувалися перед його ногами, а з тих ям, iз страшенноï глибiнi, чути було роздираючi зойки, прокляття i крики смертельноï розпачi та муки конаючих. А заким Герман мiг отямитися, привиди щезали, лишаючи тiльки в серцi його ледоватий холод тривоги, мов застромленi стрiли. - Gotts Fluch ьber mir! Gotts Fluch ьber mir! — проворкотав вiн, i поперед його очi з переражаючою живiстю перемигнув i цiлий кiстяк Iвана Пiвторака, — ба, йому здалося, що Iван стояв ось тут перед ним, насеред дороги, i грозив йому своєю костяною рукою. Тут його думка, що серед усiєï тоï тривоги шибалася та мiшалася, мов птах в самотрiску, опинилася на однiм предметi, чепилася його, мов потопаючий слабоï стеблини. Що сталося з вiрником, що так раптово поблiд i послаб, почувши оповiдання старого Матiя? Чи дiйсно ся слабiсть прийшла так, сама з себе? Чи, може, вiрник почувається до чого злого? Пощо Матiй питався, коли Iван вiдiйшов вiд роботи? Чому не хотiв говорити нiчо бiльше?.. Сесi мислi насувалися тепер Германовi до голови з далеко бiльшою силою, нiж при виплатi. Вiн силувався занятися виключно тим дiлом, не тикаючим просто його самого, щоб хоть трохи забути все то, що давило i палило його мозок. Вiн з гарячкою якоюсь почав думати о смертi Iвана Пiвторака, розбирати i розважати всi обставини. Iван мав думку — заробити тiлько, щоб мiг в Тустановичах купити собi хату i кусень поля, i для того не брав щотижневоï виплати, але, жиючи враз з жiнкою, обходився дуже скупо ïï власним зарiбком, а свiй щадив. Нараз Iван пропав десь, а коли його жiнка прийшла до Германа допоминатися грошей, що зароби з ïï чоловiк, то Герман увидiв, що в книжцi видаткiв стояло виразно записано його власною рукою: Взяв дня того i того всi грошi. Але Герман дармо напружує свою память, щэб пригадати собi, чи вiн платив коли сi грошi Iвановi на руку. Можа бути, що Iван взяв ïх через руки вiрника, як се не газ рiпники роблять. Але що ж виходить iз цього всього? Нiчого, поки не возьмем на увагу блiдостi та слабостi вiрника при оповiданнi Матiя. Так се значить тодi, що Германiв вiрник або сам пхнув Iвана пяного до ями, або знав о тiм i, може, подiлився грiшми з забiйцею?.. То певна рiч, що при трупi не було нiякого слiду грошей. Ах, а Матiй же казав, що па покрови бачив, як якийсь чоловiк пив з Iваном. Хто був той чоловiк? Чому Матiй не хотiв сього сказати?.. В тiм щось мусить бути!.. Такими невеселими думками занятий, iшов Герман далi, щораз далi, аж опинився геть на самiм краю Борислава, де при купцi стояло кiлька нужденних, старих, гнилою соломою критих хаток, в котрих жили рiпники. В однiй з тих хаток, що стояла коло самоï дороги, ще свiтилося. Се свiтло серед загальноï пiтьми звернуло на себе Германову увагу. Вiн тихенько пiдiйшов к хатинi i заглянув крiзь тiсне вiконце досередини. Вiн не знав, хто жиє в тiй хатинi, i йому зовсiм не йшло о то — дiзнатися сього. Щось перло його придивитися, як жиють тотi рiпники дома, поза роботою, що говорять, чим занiмаються. Та й того не був Герман так дуже цiкавий, бо кiлько ж то разiв заходив вiн в такi хатки, кiлько разiв обзирав холодним, згiрдним поглядом всю мiзероту, котроï повнi вони були вiд гори до споду! Але нинi дивним якимось способом все, на що поглянув, виглядало для нього не так, як звичайно, — все, чого дiткнувся, змiнювалося в що iнше, мов зачароване. Всякi найщоденнiшi i найзвичайнiшi речi показувалися йому нинi з нових, невиданих досi бокiв, — i ось що потягло Германа пiд вiконце нужденноï рiпницькоï хати. Та тут ждало його ще одно, зовсiм несподiване зрушення, котре мусило довершити морального перевороту в його душi, перевороту глибокого, страшного, болiсного, котрий нинi в нiм звершався силою всiх вражень життя, наслiдком всiх добрих i злих сил, котрi вiн в собi виробив. В хатi, до котроï заглянув Герман крiзь вiкно, все свiдчило о страшнiй нуждi i занедбаннi. Тiсна хатина з голими, давно не бiленими, закоптiлими стiнами подобала радше на грiб, нiж на людське помешкання. Бiльшу половину вiльного мiсця в нiй забирала глиняна пiч з припiчком, до котрого припирав дощаний тапчан, застелений соломою i накритий грубою веретою. Ог i тiлько всiєï постелi! Нi стола, нi стiльця не було. На жердцi над тапчаном висiло кiлька лахiв жiночих, а над тапчаном, на трьох шнурах, дощана, грубо збита колиска. Тiлько всiєï посуди побачив Герман всерединi. На тапчанi сидiла молода ще, хоть нуждою i невсипущою важкою працею страшно пiдточена жiнка. На нiй була брудна, зрiбного полотна сорочка i ще бруднiша мальованка, а на головi старий чепець i поверх нього надвержена дiрява хустина непевноï барви, з-пiд котроï спадало довге волосся. Вона одною рукою злегка погойдувала колиску, а другою час вiд часу втирала сльози, що, видно, насилу перлися ïй до очей. Герман знав добре тоту жiнку — то була вдова по Iванi Пiвтораку. Перед нею, обернений до вiкна боком, сидiв на припiчку старий Матiй з невiдступною файчиною в зубах. - Ей, Марисе, Марисе! — говорив старий Матiй мяким, тремтячим голосом. — Не такого я житя надiявся для тебе та й для Iвана! Та що! Не знати, чи бог не судив, чи лихi люде не дали! Марися замiсть вiдповiдi заридала вголос, захлипала, мов дитина. - Цит же бо, — уговорював Матiй, — не час тепер плакати, нiчо не поможе, лиш здоровя шкода! Тогди було плакати та кричати, коли пропав зо свiту, — тогди би то було ся бодай на щось здало, а тепер!.. - Ох, господоньку мiй, — зойкнула бiдна жiнка, — або ж я, нещаслива, знала, де вiн ся подiв? Говорив ми, що пiде до Дрогобича, а вiдтам до Тустанович, щоби доразу сторгувати той нещасливий грунт, потому ще десь мав пiти. Що небiжчиковi не кажу: От, може би, лiпше було туй де ближче купити яку пустку, — i до роботи близько, i всьо. А вiн до мене: Най мене, — каже, — бог боронит вiд тоï роботи, не хочу єï на очi видiти! Волю з голоду гинути межи добрими людьми, косити, молотити, на жорнах молоти, що-будь робити за кусник хлiба, нiж маю ту день бути, в тiй западнi! Та й як пiшов — i на нинiшнiй день! Матiй порушився на своïм мiсцi, почувши сю мову. - А коли то було, не знаєш? — спитав вiн. — Коли Iван пiшов? - Та вiн вибрався якось вечором на самоï покрови. Не знаю, казали другi, що го ще видiли у Кирницького. - А потому чи вернув назад з мiста? - Та щось говорили, що вернув, i грошi, кажут, взяв вiд пана. - А ти го видiла потому? - Нi, не видiла. - А знаєш допевно, що грошi вiдобрав? - Знаю допевно, бо-м ще сама ходила до пана питатися. Чекаю цiлий тиждень — нема. Iвана. Я iду до пана, щоби бодай грошi вiддав. Що, — каже, — то ти приходиш по грошi, а твiй чоловiк iно що вчора ту був i грошi вiдобрав! Ще ся розтрiскотав па мене! Та й тiлько всього! Матiй слухав тоï бесiди з напруженою увагою i, бачилось, укладав щось в головi. Довгу хвилю мовчали обоє. - Пропало! — сказав вкiнцi Матiй, важко зiтхаючи. — Нема що i згадуватиi Як му ся який лихий чоловiк прислужив, то най му бог вiдплатит за все! Добранiч, небогоï Не плач, не журися, чень-то колись бог дасть добро! - Ой, уже! — вiдказала жiнка, заходячися з плачу. — Буде менi добро, але аж на тамтiм свiтi, не туï Бувайте здоровi, най вам бог стокротне вiдплатит, що прийшли мене, бiдну, потiшити. URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/ivan_franko_boa_constrictor_9.dhtml