КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/BEZPEKA_ZHITTYEDIALNOSTI/perekaz_po_opovidanny_bunina_mitina_lybov.dhtml

	Переказ по оповIданню БунIна Митина любов У цьому оповiданнi взятий випадок з життя, до певноï мiри сенсацiя, що займала московське суспiльство напередоднi свiтовоï вiйни. Одна з розповсюджених московських газет помiстила викривальну статтю про iнтимне життя директора театральноï школи, артиста А., i його ученицях, яких вiн перетворив у своïх фавориток. Газета помiстила цю статтю не стiльки з почуття цивiльного обурення, скiльки тому, що цей пiкантний матерiал привернув увагу вибраного суспiльства
 Але, очевидно, епiзод свiтськоï життя Москви тiльки пiзнiше ввiйшов в оповiдання про любов юнака, який у перших варiантах кликали Петей, а саме оповiдання мало спочатку назву Квiтень, потiм Дощ. Iмовiрно, Бунiна залучала та сама тема, про яку Чехов колись писав Григоровичу,- тема самогубства сiмнадцятилiтнього юнака. Але якщо в оповiданнi Чехова Володя i в написаному за кордоном оповiданнi Бунiна Зойка й Валерiя виведенi нещасною, жалюгiдною, скривдженою долею молодi люди, що кiнчають iз собою пiсля сумного, випробуваного ними приниження, то в Митиной любовi ми бачимо щось зовсiм iнше
 Митя був спочатку безмiрно щасливий у своïй любовi до Катi, любовi, що сполучалася з болiсними ревнощами. Розрив з улюбленоï означав для нього кiнець життя, i самогубство рятувало його вiд нестерпних борошн, розпачу, смертельноï туги
 У рукописах Бунiна зберiгся первiсний варiант оповiдання, за назвою Дощ, позначений 7 червня 1924 року. Але закiнчений було оповiдання Митина любов 14 серпня того ж року. Цi два з невеликим мiсяця оповiдання Дощ — чотири сторiнки рукопису — перетворився в Митину любов — сорок п'ять сторiнок друкованого тексту, один iз кращих, натхненно написаних оповiдань письменника
 Для того щоб ясно уявити собi творча праця письменника, приведемо майже повнiстю нiколи що не публiкувався первiсний варiант за назвою Дощ. Дощ iшов другий тиждень, майже без перерви. У цей день вiн раз у раз припускав особливо сильно, i погода була особливо похмура. I весь день Петя скитался в саду й весь день плакав. Покоïвка шукала його, кричала надворi, у головнiй алеï, кликала обiдати, потiм чай пити — вiн не вiдгукувався
 Було холодно, пронизливо сиро, темно вiд хмар, на ïхнiй чорностi травнева густа зелень мокрого саду видiлялася особливо густо, свiжо i яскраво. Але Петя нi на що не обертав уваги, вiд слiз навiть нiчого не бачив
 Вiн так витягнувся й схуд, що на нього все дивувалися. Тепер, весь облитий, довгий, без єдиноï кровинки в особi, iз заплаканими божевiльними очами,- а ïх колись жартуючи називали вiзантiйськими,- вiн був страшний
 Вiн курив цигарку за цигаркою, крокував по брудних дорiжках i по високiй мокрiй травi самоï далекоï частини саду, сидiв на набряклих, почорнiлих вiд дощу ослонах, лежав на сирiй соломi в куренi на разлучье. Вiн був у бiлому тепер сiрому, наскрiзь промоклому картузi, у гiмназичнiй тужурцi й високих мисливських чоботах. Вiд холоду й вогкостi величезнi руки його посинiли, губи стали лiловими, блiде, обтягнута особа придбала фiолетовий вiдтiнок. Вiн лежав горiлиць, поклавши нога на ногу, а руки пiд голову, дико й тупо вп'явшись у солом'яний дах. Потiм вилицi його стискувалися, губи й брови починали стрибати… Вiн, порившись, пiднiмався й витягав з кишенi штанiв уже сто разiв прочитаний, забруднений i зiм'ятий лист, отриманий ïм учора, пiсля цiлих трьох тижнiв божевiльного очiкування, i знову жадiбно пожирав його рядка:
 Милий Петя, не поминайте лихому, забудьте, забудьте все, що було! Я дурна, бридка, зiпсована, я неварта вас, але я безумно люблю життя й мистецтво! Я зважилася, жереб кинутий! Ви чуйний, ви розумний, ви зрозумiєте мене… Благаю, не пиши менi нiчого. Лист легко може потрапити в його руки…
 Дiйшовши до цього мiсця, Петя бгав лист, падав набiк i, уткнувшись особою в мокру й прiлу солому, скажено стискував зуби, захлинався вiд ридань. Це ненавмисне ти, що начебто знову вiдновлювало ïхню колишню близькiсть i наповнювало серце нестерпною нiжнiстю… Вiд розпачу, вiд свiдомостi свого безсилля, безнадiйностi юнак доходить до галюцинацiй. З незвичайною реальнiстю перед ним виникають бачення, якась кiмната, його улюблена сидить у дзеркала, вiн бачить ïï припудренное особу, оголенi плечi, вона заплiтає косу… Дверi розгорнули, i бадьоро ввiйшов пан у смокiнгу, з безкровною голеною особою, з короткими чорними кучерявими волоссями. Вона доплела косу, робко дивилася на нього, потiм жбурнула косу за плече, пiднявши голi руки. Вiн поблажливо обiйняв ïï за талiю — i вона швидко охопила його шию…
 Те, що з такою виразнiстю бачив у своïй уявi юнак, зникло:
 Петя опам'ятався весь у потi, з битким серцем, з разюче ясною свiдомiстю [зрозумiв], що вiн загинув. Вiн вертається в будинок: У кiмнатi була тьма, за вiкнами шумiло й плескалося, i цей шум i плескiт був фiзично жахливий… З далеких кiмнат чутнi були голоси й смiх. I вони були до жаху страшнi й протиприроднi своєю брутальнiстю життя, ïï веселощами, ïï нещаднiстю. Не думаючи, що вiн робить, не усвiдомлюючи, що iз усього этњго вийде, жагуче бажаючи тiльки одного хоч на хвилину позбутися вiд свого жаху й болю, Петя скинув ноги з дивана, що тремтить рукою вiдшукав i вiдсунув ящик нiчного столика, пiймав холодний важкий револьвер i, глибоко й радiсно зiтхнувши, глибоко сунув дуло в рот i iз силою нажав гашетку.
 Так почалася робота над добутком, що потiм, через майже три мiсяцi, одержало назву Митина любов. З первiсного варiанта збереглося майже все — ця остання глава оповiдання, дощовий день, i загибель юнака. Всi iншi слави, якi пiдводять до трагiчноï розв'язки, були дописанi, i рукопис iз чотирьох
 сторiнок збiльшилася в чернетцi до ста вiсiмдесяти шести сторiнок
 З'явилася Катя з ïï свiжiстю, молодiстю, жiночнiстю й дитячiстю, Аленка — дочка лiсника, панський догiдник i звiдник староста, з гiмназиста головний герой оповiдання став студентом Митей, i, нарештi, з'явився разючий опис пробудження природи, весни, нерозривно пов'язане з болiсноï й безнадеяшой любов'ю юнака
 Навiть другоряднi образи врiзуються на згадку — самовдоволений актор, що говорив всiм своïм ученицям ти, про яке знали, що вiн розбещував учениць театральноï школи, щолiта вiдвозив яку-небудь iз них на Кавказ, у Фiнляндiю. Для нього Катя була випадковим епiзодом його безсоромного й розпусного життя
 Для Мити Катя було все його життя й все майбутнє . Чистою й правдивою душею вiн не мiг прийняти театральну школу, де Катя читала на iспитi з тiєю вульгарною спiвучiстю, фальшю й дурiстю в кожному звуцi, якi вважалися вищим мистецтвом читання в тiєï ненависноï Мите середовищу, у якiй уже всiма помислами жила Катя…
 Але була ж щаслива пора Митиной любовi — морозний грудень у Москвi, день за вдень прикрашав Москву густим iнеєм i червоною-мутно- червоною кулею низького сонця. Потiм весна в селi — вiнчальна бiлизна яблунь, груш, черемшин… I всюди в мрiях з
 Митей була Катя, i вiршi старих поетiв у старих журналах говорили йому про те, чим була повна його душа,- про любов…


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/BEZPEKA_ZHITTYEDIALNOSTI/perekaz_po_opovidanny_bunina_mitina_lybov.dhtml