КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/BEZPEKA_ZHITTYEDIALNOSTI/CIVILNA_OBORONA/structura_organizacii_nato.dhtml

	Структура органIзацIÏ НАТО Пiвнiчноатлантичний альянс (блок НАТО) був утворений в 1949 роцi представниками 12 краïн: Сполученi Штати Америки, Бельгiя, Канада, Данiя, Францiя, Iсландiя, Iталiя, Люксембург, Нiдерланди, Норвегiя, Португалiя, Великобританiя. Договiр пiвнiчного Атлантичного Альянсу, пiдписаний у Вашингтонi, 4 квiтня 1949 року, передбачав взаємний захист i колективну безпеку, спочатку проти погрози агресiï з боку Радянського Союзу. США були органiзаторами цього сполучника, що був створений у перiод пiслявоєнного часу, коли тiльки починалася холодна вiйна й бiльшiсть краïн визнавало свою слабiсть вiдносно Радянського Сполучника. Це був перший сполучник пiслявоєнного часу, створений Сполученими штатами Америки, i сполучник капiталiстичних краïн, що представляв собою. Тому варто розглянути iсторiю створення Сполученими Штатами Америки цього сполучника.
 Отже, у США друге президентство Трумена проходило пiд прапором посилення мiжнародноï напруженостi, загострення радянсько-американських вiдносин.
 План Маршалла, що вступив у силу у квiтнi 1948 р., розглядався у Вашингтонi як економiчна основа й пiдготовка до об'єднання капiталiстичних краïн Європи у вiйськовому сполучнику зi Сполученими Штатами Америки для неминучоï, як тодi вважали у впливових колах США, вiйни зi СРСР. Ще до прийняття плану Маршалла Захiдноєвропейськi краïни в 1947 роцi почали створювати структуру для спiвробiтництва в захистi, оскiльки почували себе занадто слабкими для iндивiдуального захисту вiд радянського союзу. Результатом цього в березнi 1948 року, 5 краïн: Бельгiя, Францiя, Люксембург, Нiдерланди й Великобританiя пiдписали Брюссельський договiр, що згодом став основою для органiзацiï НАТО.
 У цей час у Вашингтонi обговорювалися проекти вiйськового сполучника з майбутнiми маршаллизованними державам i . Без такого сполучника, повторювали його поборники в США, Захiдноï Европ е загрожує включений i е в орбiту СРСР, i тодi ресурси й мiць Радянського Союзу настiльки збiльшаться, спiввiдношення сил настiльки змiниться, що США виявляться в дуже небезпечному положеннi .
 У розпал виборноï кампанiï в червнi 1948 р., сенат бiльшiстю 64 проти 4 прийняв резолюцiю А. Ванденберга, що схвалювала надання допомоги регiональним вiйськовим сполучникам. Уперше в iсторiï сенат США схвалив надання в мирний час вiйськовоï допомоги iноземним державам, розташованим за межами Захiдноï пiвкулi.
 Вони служили прелюдiєю до висновку Сполученими Штатами вiйськового сполучника з багатьма капiталiстичними краïнами. Через два з половиною мiсяця 4 квiтня 1949 р. представники 12 урядiв пiдписали у Вашингтонi договiр про Пiвнiчно-Атлантичний вiйськовий сполучник, названому НАТО. Його пiдписали США, Канада , Бельгiя, Данiя, Францiя, Iсландiя, Iталiя, Люксембург, Нiдерланди, Норвегiя, Португалiя, Великобританiя. Вашингтона робив сильний тиск на Стокгольм. Але Швецiя, що зберегла нейтралiтет у двох свiтових вiйнах, зволiла не вступати у вiйськовий сполучник, створений для пiдготовки третьоï миро в ой вiйни. Через деякий час США оголосили Грецiю й Туреччину пiвнiчноатлантичними державами й домоглися включення ïх у НАТО в 1952 роцi. Згодом в 1955 р. на настiйну вимогу американцiв повноправним членом цього вiйськового сполучника офiцiйно стала й Федеративна Республiка Герман i я. А ще пiзнiше в 1982 роцi й Iспанiя. I от зовсiм недавно в сiчнi 1999 Польща, Чехiя й Угорщина.
 Надалi США мiстили iншi воен н ие сполучники. Але НАТО продовжувала залишатися центральним, найважливiшим з них, що приковали до себе основна увага держдепартаменту США, що олицетворяли пiслявоєнну глобальну полiтику Вашингтона, спрямовану на боротьбу зi свiтовий соцiалiстичноï з i стемой, з нацiонально-визволитель н им i революцiйним рухом в усьому свiтi. Пiдписання 4 квiтня 1949 р. у мирний час вiйськового сполучника з європейськими державами — нечуваний акт в iсторiï США. Конституцiя США, вироблена ще в 1787 р., по сутi позбавила можливостi уряд США мiстити вiйськовi сполучники з iноземними державами. Вiрнiше, вона позбавила вiйськовi сполучники тоï надiйностi, що звичайно ïм надають у Європi. Прерогативу оголошення вiйни конституцiя США зберегла тiльки за конгресом. Кожний конгрес, що засiдає тепер, зобов'язаний керуватися конституцiєю. Але акти уряду й рiшення минулих конгресiв для нього необов'язковi. Уряду Англiï й Францiï, наприклад, можуть мiстити союзнi договори, що зобов'язують майбутнi уряди ïхнiх краïн вступати у вiйну, якщо створяться умови, передбаченi в цих договорах. Уряд США може укласти договiр про вiйськовий сполучник. Сенат може його ратифiкувати. Але подiбнi акти уряду й сенату аж нiяк не ставлять за обов'язок конгресу повiдомляти вiйну. Звичайно, якщо пануючий у США монополiстичний капiтал виступає за вiйну, то бiльшiсть в обох палатах конгресу за неï голосує. Але автоматично на пiдставi ув'язненого урядом вiйськового сполучника конгрес вiйну не повiдомляє. У всякому разi немає впевненостi в тiм, що конгрес надiйде так, як передбачено договором про сполучник. Тому нi в кого не було впевненостi в мiцностi вiйськових сполучникiв США.
 Зовсiм iнше положення створилося пiсля другий м i ровой вiйни. США не тiльки мiстили вiйськовi сполучники з iноземними державами, але й виступали як ини ц иатор i творець таких сполучникiв. Бiльше того, на вiдмiну вiд вiйськових сполучникiв у минулому НАТО створила своï ш таби й своï збройнi сили, куди входять сухопутнi вiйська, вiйськово- морськi й вiйськово-повiтрянi сили ряду держав. Вiдповiдно до цього договору сувереннi держави Захiдноï Європи дозволили Сполученим Штатам мiстити в мирний час збройнi сили на своïй територiï. В 1953 р. збройнi сили США в Захiднiй Європi нараховували 427 тис. чоловiк .
 Президент США i його найближчi спiвробiтники порiвнювали НАТО з договором про захист Захiдноï пiвкулi, пiдписаним у вереснi 1947 р. у Рiо-де-Жанейро. Про це говорив Трумен у мовленнi, вимовленоï у зв'язку з початком другого строку його президентства. Обоє договори сходяться в однiй формулi: у Рiо-де-Жанейро було оголошено, що напад на одну американську краïну буде розглядатися як напад на всi американськi держави; ст. 5 Пiвнiчно-Атлантичного пакту говорить: Договiрнi сторони вважають, що збройний напад проти однiєï або декiлькох з них у Європi або Пiвнiчнiй Америцi буде розглядатися як напад проти них всiх.
 Однак договiр, пiдписаний 2 вересня 1947 р. у Рiо-де-Жанейро, iстотно вiдрiзняється вiд пакту, укладеного 4 квiтня 1949 р. у Вашингтонi.
 Договiр американських держав 1947 р. передбачав негайну консультацiю його учасникiв у випадку нападу або погрози нападу на кого-небудь iз них. Але вiн не передбачав негайного, автоматичного застосування збройноï сили. Бiльше того, ст. 20 договору вiдзначає, що жоден з його учасникiв без своєï згоди не зобов'язаний брати участь у застосуваннi збройноï сили. Кожний з участ н иков зберiгає суверенне право вирiшувати — воювати чи нi.
 У договорi про утворення НАТО такого застереження немає. НАТО вiдрiзняється також вiд договору американських держав 1947 р. тим, що цей договiр не регiональний пакт.
 Формально в преамбулi договору вiд 4 квiтня 1949 р. говориться, що НАТО має своєю метою колективну оборону. Фактично США створив i Пiвнiчно-Атлантичний пакт як агресивний, наступальний воен н ий сполучник.
 Так званий оборонний Северо-Атлантическ i й пакт вiдразу пiсля його виникнення в 1949 р. виробив стратегiчно й пла н наступальнихих воєнних операцiй, що передбачав напад воздуш н их сил США на СРСР iз застосуванням атомних бомб .
 Обiзнаний лiдер республiканськоï партiï сенатор Тафт, коментуючи стратегiчнi плани Пентагона, що створювалися вiдповiдно до утворення НАТО, прийшов до наступного заключени ю : Звiдси виявляється, що передбачається використання американських армiй у сухо п утной вiйнi проти Росiï на континентi Європи, як тiльки почнеться вiйна . Надалi передбачається почати вторгнення по тимi на п равлениям, якi для Наполеона й Гiтлера виявилися фатальними .
 Навiть Тафт вiдзначав, що даремно уряд США, створюючи Пiвнiчно- Атлантичний сполучник, посилається па ст. 51 Уставу ООН про право на iндивiдуальну й колективну самооборону, якщо збройний напад з овершится проти члена Об'єднаних Нацiй. При цьому Тафт указував на те, що ця стаття аж нiяк не дає права направляти збройнi сили однiєï держави на територiю iнших краïн до того, як такий напад вiдбувся .
 И далi Тафт, доводячи, що створення НАТО порушує принципи ООН, писав: Воно суперечить всьому духу Уставу Об'єднаних Нацiй. Цей Устав предусмат р ивает скорочення озброєнь угодою мiж окремими державами. Атлантичний пакт дiє саме в напрямку, протилежному цiлям Уставу, i перетворює у фарс подальшi спроби забезпечити мiжнародний мир за допомогою права й справедливостi. Вiн визначає подiл миру на два збройних табори… Цей договiр неминуче означає гонку озброєнь, а гони до а вооруже н ий у минулому вела до вiйни .
 Так авторитетний ватажок республiканськоï партiï, непримиренний ворог Радянського Союзу сенатор Тафт атестував НАТО, що уряд США i ïхнi союзники видавали за оборонний, миролюбний утвiр.
 Президент США Трумен i iншi офiцiйнi особи Вашингтона намагалися виправдати створення НАТО подiями, що происшли в Чехословаччинi в лютому 1948 р., i закриттям вiльного доступу в Захiдний Берлiн у червнi того ж року.
 Пояснення, що НАТО був створений як вiдповiдний захiд на подiï, що происшли в 1948 р., так само невiрно, як невiрне твердження, що Пiвнiчно- Атлантичний пакт є оборонним, миролюбним сполучником. Вашингтона активно готовив ґрунт для НАТО в Америцi й у Європi в 1946- 1947 р. У результатi цiєï активноï пiдготовки з'явилося вираження холодна вiйна.
 Обговорення урядом у вереснi 1946 р. питання про надання вiйськовоï й економiчноï допомоги Туреччини й Грецiï поклало початок, як ми бачили, пiдготовцi до об'єднання капiталiстичних краïн Європи проти Радянського Союзу. Коли в березнi був укладений Брюссельський пакт на 50 рокiв мiж Англiєю, Францiєю й краïнами Бенiлюксу, уряд США не порахувало можливим у розпал президентськоï кампанiï оголосити себе офiцiйним членом Брюссельського пакту, але воно надихало й благословляло його, обiцяло йому всiляку пiдтримку. Договiрнi сторони зобов'язалися робити один одному вiйськову допомогу у випадку нападу на територiю однiєï з них у Європi. У день пiдписання пакту, 17 березня 1948 р., Трумен, виступаючи в конгресi, заявив, що цей пакт заслуговує, щоб ми надавали йому всiляку допомогу . З метою надання вiйськовоï допомоги Брюссельському пакту сенат США прийняв 11 червня 1948 р. вiдповiдну резолюцiю Ванденберга. У той же час уряд США вирiшило вiдправити своïх представникiв у Лондон для участi в обговореннi вiйськових питань краïн Брюссельського пакту. 6 червня 1948 р. почалися секретнi переговори мiж представниками США й краïн, що утворили Брюссельський пакт. Про цi переговори Трумен згодом писав: Переговори велися в найсуворiшiй таємницi. Застосовувалася спецiальна система безпеки — фiгурувало тiльки саме мiнiмальне число документiв… Тiльки дуже обмеженому числу осiб дозволявся допуск до якому б те не було зi стосовних до даних переговорiв документiв . У цих секретних переговорах брали участь також представить е чи Канади. Канаду Вашингтон почав готовити одночасно з європейськими державами до долi ю в здiйсненнi задуманого ïм общ е го антирадянського курсу.
 В 1949 р. була утворена Європейська рада iз привлече н ием бiльше широкого кола краïн, чим Брюссельск i й пакт. Через два мiсяцi була створена НАТО.
 НАТО, таким чином, готовили бiльше двох рокiв. Ця пiдготовка почалася за один-пiвтора рокiв до тих подiй 1948 р. у Чехословаччинi й у Захiдному Берлiнi, на яких прав i тели США посилалися як на причини, що спонукали Вашингтона органiзувати Пiвнiчно-Атлантичний вiйськовий пакт. I це визнавали в самих Сполучених Штатах.
 Порушення iсторичноï традицiï й особливостi конституцiï США обумовлювали тривалiсть цiєï пiдготовки. Прав i тельство США могло сподiватися на схвалення Пiвнiчно-Атлантичного пакту сенатом лише пiсля того, як була знайдена зручна для цього формулювання, на яку погодилися iншi учасники НАТО. Це формулювання зводилося до того, що кожна з договiрних сторiн зобов'язуються (у вiдповiдностi зi своєю конституцiєю) робити всесторiн н юю допомога тiєï зi сторiн, що пiддасться нападу.
 Ст. 11 Пiвнiчно-Атлантичного договору говорить: Цей договiр буде ратифициро в ан, i його умови будуть виконуватися його учасниками вiдповiдно до конституцiйних особливостей. Таке формулювання, на вiдмiну вiд застереження в договорi, укладеному у вереснi 1 947 р. у Рiо-де- Жанейро, поставила в привiлейоване положення тiльки одну з договiрних сторiн. Тiльки США, посилаючись на свою конституцiю, одержали свободу дiй. Всi iншi учасники НАТО виявилися в менш вигiдних умовах. Створюючи НАТО, США забезпечили з ебе в цьому вiйськовому сполучнику не тiльки керiвне, пануюче, але й особливо привiлейоване положення.
 12 квiтня 1949 р. Трумен вiдправив договiр про створення НАТО в сенат для ратифiкацiï. Лiдер республiканцiв Тафт голосував проти його ратифiкацiï. Вiн ще ранiше попереджав, що погодиться з Пiвнiчно- Атлантичним пактом лише в тому випадку, якщо цей пакт буде складений так, як договiр у Рiо-де-Жанейро.
 Ванденберг, Коннели й комiсiя з iноземних справ сенату, завiряли, що бiльшi американськi гарнiзони не будуть постiйно дислокованi в Захiднiй Нiмеччинi, що вона не буде збройна й що договiр НАТО не зобов'язує США захищати Захiдну Європу в цьому районi. Цi завiрення потрiбнi були для ратифiкацiï сенатом Пiвнiчно-Атлантичного договору. Уже в наступному роцi уряд США активно виступало за озброєння Захiдноï Нiмеччини. У вереснi 1950 р. державний секретар Д. Ачесон призвав до ремiлiтаризацiï Захiдноï Нiмеччини й до включення ïï 12 дивiзiй у збройнi сили НАТО.
 21 липня 1949 р. сенат бiльшiстю голосiв (82 проти 13) схвалив Пiвнiчно- Атлантичний договiр. З 13 сенаторiв, що голосували проти, 11 минулого республiканцями, що залишилися вiрними своєму старому лiдеровi Тафту.
 Через чотири днi 25 липня президент Трумен пiдписав ратифiкований сенатом договiр. США вiдразу вступили у вiйськовий сполучник з 10 європейськими державами.
 Навiть пiсля того, як сенат переважною бiльшiстю ратифiкував Пiвнiчно- Атлантичний пакт, боротьба навколо питань про роль i участь США в цьому пактi тривала далi й у конгресi, i за його межами. Iстотнi розбiжностi виявилися, коли мовлення зайшло про фiнансування НАТО, про озброєння Сполученими Штатами Захiдноï Європи.
 17 вересня 1949 р. була створена Рада НАТО. У нього ввiйшли мiнiстри закордонних справ держав — членiв Пiвнiчно-Атлантичного пакту. Через рiк ця рада вирiшила формувати загальнi збройнi сили НАТО.
 Збройнi сили НАТО були створенi в 1950 роцi у вiдповiдь на корейську вiйну, що почалася в червнi 1950 року, i сприймалася захiдними краïнами, як частина всесвiтнього комунiстичного настання. Вiйна закiнчилася перемир'ям в 1953 г, причому на тих же позицiях, на яких i починалася.
 18 грудня 1950 р. генерал Ейзенхауер був призначений командуючим цими збройними силами. Рада НАТО утворив також його вищий вiйськовий орган, що складається з начальникiв штабiв збройних сил всiх краïн, що входять у Пiвнiчно-Атлантичний пакт, за винятком не має збройних сил Iсландiï, що у цьому створеному вiйськовому органi представляє цивiльну особу. Начальники штабiв краïн НАТО повиннi збиратися не менш 2 разiв у рiк. У промiжок мiж цими зборами всю оперативну роботу проводять постiйнi представники начальникiв штабiв. Збройнi сили НАТО мають три командування: європейське — зi штабом у Парижу (згодом у Брюсселi), атлантичне — зi штабом у Норфолке (штат Виржиния) i на Ла-Маншi — зi штабом в Англiï (у м. Портсмутi). Вся вiйськова органiзацiя НАТО вiдповiдальна перед його радою, що складається з мiнiстрiв закордонних справ краïн- учасниць. Незабаром пiсля створення ради НАТО, 6 жовтня 1949 р., конгресс- сша прийняв акт про так звану взаємну допомогу, що передбачала асигнування 1314 млн. дол. на надання вiйськовоï допомоги членам НАТО. Але цього виявилося далеко не досить. Ейзенхауер доводив, що американськi союзники в Європi самi озброïтися не зможуть i що тому ïх повиннi озброïти Сполученi Штати.
 Правда, конгрес, асигнуючи мiльярди доларiв на вiйськову допомогу членам НАТО, вимагав вiдразу певних компенсацiй. Пiвнiчно-Атлантичний пакт формально був створений як вiйськовий сполучник рiвноправних членiв. Акт конгресу вiд 6 жовтня 1949 р. обумовив одержання союзниками американськоï вiйськовоï допомоги особливими, однобiчними правами для США. Вiд американського уряду залежать не тiльки розмiри й характер допомоги кожнiй краïнi, але воно може за своïм розсудом у будь-який час припинити надання цiєï допомоги. В актi конгресу вiд 6 жовтня США виступають не тiльки як керiвна, домiнуюча сила Пiвнiчно-Атлантичного сполучника, але i як єдиний i остаточний арбiтр у питаннях озброєння цього вiйськового сполучника.
 Наприкiнцi 1949 i початку 1950 р. уряд США активно обговорювало зi своïми союзниками питання про органiзацiю збройних сил НАТО. Згодом Трумен про цей перiод писав: Основною проблемою в цих дискусiях незабаром виявилося питання про участь Захiдноï Нiмеччини в захистi Європи… Без цього захист Європи представляє ар'єргарднi дiï в берегiв Атлантичного океану. Iз Захiдною Нiмеччиною там може бути створена глибинна оборона, досить потужна, щоб чинити ефективний опiр настанню зi Сходу. У вереснi 1950 р. Ачесон в особистому повiдомленнi Трумену з Нью-Йорка про сесiю, що вiдбувалася там, ради НАТО, де вiн наполягав на озброєннi Захiдноï Нiмеччини, писав: Я продовжував доводити, що це передбачає захист Європи так далеко на сходi, як це тiльки можливо, i що такий захист немислимий без прямого й розумного рiшення питання про германську участь . А в повiдомленнi iз Брюсселя в груднi того ж року, де тодi засiдала рада НАТО, Ачесон повiдомляв: Ми зняли перешкоди, що стояли на шляху до участi Захiдноï Нiмеччини “.
 У травнi 1952 р. США, Англiя й Францiя пiдписали угоду про Захiдну Нiмеччину — про включення ïï через оборонне спiвтовариство, що проектувалося Європейське, у НАТО. Ратифiкацiя цiєï угоди вiдповiдними парламентами затяглася всупереч зусиллям i натиску Вашингтона на три роки. ФРН стала офiцiйно повноправним членом НАТО в травнi 1955 р. У Вашингтонi почали дивитися на западногерманскую армiю, на бундесвер, як на основу агресивноï полiтики США в Європi.


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/BEZPEKA_ZHITTYEDIALNOSTI/CIVILNA_OBORONA/structura_organizacii_nato.dhtml