КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/STATTI/IVAN_NECHUY_LEVICKIY_171DVI_MOSKOVKI187/tlumachenna_imen.dhtml

	Левицький «ДвI московки» — тлумачення Iмен orig					 (#hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=3287
 Iваном Нечуєм-Левицьким не випадково назвав головних героïнь повiстi Двi московки Ганна та Марина. Цi iмена мають наступнi тлумачення.

 Ганна популярне украïнське жiноче iм'я. Походить вiд
 латинiзованоï форми iвритського iменi Хана (iвр.: чи Channah) та
 грецького Анна, означає благодать.
 У Ганнi з раннього дитинства проявляється ïï головна якiсть — доброта. У бiльш старшому вiцi вона здатна надати серйозну допомогу своïм близьким, що потрапили в скрутний стан.
 Допоможе старенькiй сусiдцi. Турботи рiдних i близьких ïй людей стають i ïï турботами. Навколишнi нерiдко цим зловживають, але Ганна не ображається.
 Ганна нерiдко має привабливу зовнiшнiсть. Умiє шити й красиво одягатися. Не виносить неохайностi. Ганнi бiльше пiдходить по духу робота, пов'язана з людьми.
 Здатна полюбити людину хвору, що п'є або невдаху. При цьому вона нiколи не буде шкодувати про свiй вибiр. Вона безмовно буде нести свiй хрест протягом всього життя, прагнучи допомогти нещаснiй людинi. Буде намагатися розбудити в ньому спрагу життя й прагнення до боротьби за мiсце пiд сонцем.
 Ганна — вiрна й вiддана дружина, але зрад не переносить. Рiшуче замикається в собi й терпляче чекає кращих часiв. Випробування самотнiстю переносить дуже важко.
 Справедлива, безкомпромiсна. Зазвичай стримана, нервовi зриви трапляються рiдко. У роботi сумлiнно, ретельно i заздалегiдь продумує своï плани. Вiддана до самозабуття, добра i ласкава. Любить малюкiв. Уважна до близьких. Справляє враження людини, що володiє таємним знанням. Ганна iнтроверт. Не пiддається чужому впливу i сама дiє сприятливо на оточуючих. Має хорошу пам'ять. У неï сильна воля, i вона хоче мати все, i негайно. Вiрить тiльки в себе. Сильна збудливiсть врiвноважує ïï незвичайну волю. Легко чинить опiр всьому, що частенько заважає ïй у життi. Анна не завжди i не цiлком прислухається до чужих порад, наскiльки б кориснi вони не були. Має надзвичайно розвинену iнтуïцiю. Передчуває подiï. Уроджена миловиднiсть i чарiвнiсть дозволяють ïй схилити на свiй бiк будь-кого. Любить тiльки те, що ïй належить. Ïй здається, що вона має право затверджувати вдачi i звичаï, мiняти ïх на свiй розсуд. Схильна починати все з нуля, навiть якщо попередня робота ще не закiнчена.
 У коханнi вiддана. На перше мiсце ставить сiмю, добробут.
  Марина жiноче iм'я, похiдне вiд латинського прикметника лат. marinus морський.
 За темпераментом Марина ближче до меланхолiку. Лiд i полум'я — так можна визначити цю натуру. За життя Марина проходить або тихо i абсолютно непомiтно, або пролiтає шумно, яскраво i бурхливо, але полiт цей триває недовго.
 З раннього дитинства стає обєктом поклонiння. Хлопчиська постiйно звертають на неï увагу.
 З тими, що оточують вона рiвна й привiтна, але в душу нiкого не пускає. Живе багатим внутрiшнiм життям. Марина користується успiхом у чоловiкiв, незалежно вiд того, красива вона зовнi чи нi. До старостi має шармом i якимсь магнетизмом, перед яким чоловiки абсолютно беззахиснi.
 Вона легко запалюється, але дiє завжди з розрахунком. Володiє синтетичним типом мислення, якоюсь особливою, таємничоï iнтуïцiєю, сильною волею. Ïй властива стриманiсть, вона не виставляє напоказ своï внутрiшнi переживання, хоча iнодi пiддається почуттю спустошеностi. Завжди здiйснює задумане.
 Моральнi принципи Марина може мiняти по обставинам. Ïï сексуальнiсть — це комбiнацiя ласощi, насолоди, одухотвореного сексу, блаженства i напастi. Завжди вiдчуває сексуальний потяг. Марина складе щастя людинi спокiйного, з поступливим характером, хто вмiє забезпечити ïй матерiальне благополуччя i можливiсть жити багатою iнтелектуальним життям, здатного захоплюватися нею постiйно.
 Вона може бути терплячою i поступливоï з чоловiком, домагається всього нiжнiстю i ласкою. Зi свекрухою в неï досить складнi стосунки. Перший шлюб Марини iнодi буває невдалим, але, як правило, сiмейне життя у неï стабiльна i щаслива.
 Бувають ситуацiï, в яких готова пiти навiть на повний розрив шлюбу.
 Дуже любить гостей, товариство, здатна ïх вразити.

 
 Авторське тлумачення повнiстю спiвпадає значенням цих iмен. На пiдтвердження хочу навести наступнi цитати.
 Автор описує на початку так описує Ганну:
 Ганна була невеличка з себе, з невеличким лицем, але повновида й кругловида. Пiдборiдочок у неï був невеличкий, кругленький, як волоський горiшок. Темно-русi брови лежали низько, над самими очима. Синi невеличкi очi свiтились тихо-тихо, як пiдiймала вона вiка. Тiльки вона все спускала очi вниз, все неначе щось думала. Гарна була Ганна, як було оце сяде, та задумається,	 та	 спустить своï довгi, густi вiï на повнi щоки.
 Оточуючi про неï гарноï думки, бо дiвчина добра, завжди рада допомогти:
 Звуть ïï Ганною, — промовила мати та й засмiялась. «Отже ж буду мати швидко невiстку», — подумала вона собi. -
 Вона коло мене стояла в церквi, — каже мати. — Гарна та привiтна дiвчина! I добридень менi оддала, i намiтку на менi поправила, i розговорилася зо мною любо, i дивилась менi в вiчi привiтно. Господи, яка гарна та моторна дiвчина.

 
 Була зразком поведiнки, на неï наказували рiвнятися iншим дiвчатам:

 Ганна була тиха та смутна. Сяде, було, мiж дiвчатами, спустить		очi		та		 й задумається.
 Зовнiшнiсть Марини зовсiм протилежна:
 Марина була чорнява, аж трохи смуглява: ïï дражнили циганкою, як була вона малою. Товстi чорнi коси тричi обплiтали ïï голову. Лице в неï було довгеньке, внизу гостре i видавалось вперед, а надто той тоненький нiс та повнi, не дуже тонкi губи, що червонiли, як добре червоне намисто. На височенькому рiвному чолi, високо над ясними чорними блискучими очима вигнулись, як двi веселки, двi тонкi чорнi, аж неначе синi, брови. Як терночок, чорнi швидкi очi плавали по бiлих, неначе пiдсинених бiлках. А на смуглявих щоках грав рум'янець, немов тая веснянарожа, а червонi губи цвiли червоним цвiтом пiвонiï…

 
 I вдачу мала пiд стать своïй зовнiшностi:
 Марина була смiлива й проворна. Без неï не обходилась на селi нiяка гулянка. Ще змалку вона виводила танець на веснянках, а як, було, вдарять музики в струги, Марина не встоïть i не втерпить! То дрiботить, то тихо попливе, як вутка по водi, поводить станом та головою. Настане лiто, заведеться вулиця Марина перша, було, подає голос, перша заспiває пiсню, та голосно- голосно, на все село, збере, було, зараз кругом себе дiвчат, а надто хлопцiв. Проворна була Марина.
 Не мала застережень на рахунок вiдносин мiж чоловiком та жiнкою, слiдувала за своïми бажаннями, не боялася людського осуду:
 Не ïï, а вона хлопцiв, було, зачiпає.	Тим-то	 й	 боялись ïï сватати, тим-то недобра чутка про неï пiшла помiж говорухами, цокотухами.
 Мала темперамент, дiйсно схожий з бурхливими хвилями пiд час штилю:
 Тихо виступали в круг дiвчата, побравшись по двi попiд руки, тiльки бряжчали на шиï разки доброго намиста та дукачi. В першiй парi йшла Марина, а за нею дiвчата, то перекручувались, схопившись руками за плечi, то знов брались попiд руки i танцювали кружком. То знов Марина розривала рядок i починала крутитись, а за нею дiвчата парами лiтали тихо й швидко, неначе	 зграя	 галок	 заворушилася, зароïлася в синьому небi. Перестали хлопцi, почали дiвчата. А поперед усiх Марина! Чорнi очi зайнялися, так i горять, так i блищать! З лиця пашить вогнем! Лице горить, як пiвонiя на сонцi. Марина танцює i других в танець тягне. Хлопцi змовились та нищечком наймають музики. Музики вдарять голоснiше, дрiбнiше, Марина, як метiль, полетить швидше й легше!
 Мiж зовнiшнiм виглядом та вiдносинах з чоловiками дiвчата зображуються зовсiм контрастно:
 Ганна поглядала на Василя крадькома й все соромилась, а серце ïï млiло. При мiсяцi свiтилося ïï бiле лице, як бiла квiтка, а Марина навiть при мiсяцi цвiла, як пiвонiя. Василевi очi одпочивали на бiлiй квiтцi, на бiлому личковi, на тих очах, закритих довгими вiями. Марина запримiтила теє й тяжко зiтхнула.

 «Одна дiвчина, як рожа, друга, як макiвка. Гарна макiвка, але од рожi кращоï квiтки нема», — подумав Василь, входячи в хату.
 Марина привiтна вiддана, але в душу нiкого не пускає:
 У недiлю, пiсля обiду, завели Ганну на посад. Сидить Ганна на покутi, спустивши очi й не дивлячись на людей. Коло не? сидить поруч Марина, а далi на лавi — меншi дружки. Заспiвали вони тих жалiбних пiсень, як молода прощається з чорною косою, дiвочою красою, з батьком та матiр'ю. Марина зблiдла як смерть! Сльоза краплею покотилась по ïï щоцi.
 Марина виявляється дуже чутливою, аточуючi засуджують за ïï темперамент:
 I заплакала гiрко, тiльки не Ганнуся, а Марина, так i залилась, так i вмилась сльозами i закрила очi рукавом.

 А молодицi шепчуть:

 — Плаче, бо замiж хоче, та нiхто не свата?! А нiхто бiльше не винен, як стара мати! Таки розпустила дочку ще змалечку.

 
 Ганна була гарною господаркою у замiжжi, бережливою та розумною:
 Ганна не любила празникувати в будень.
 ÏÏ покликання сiмя, створення затишку; була невтомною хазяйкою:
 На виду стала Ганна повнiша, з себе показнiша: ще краща була вона
 молодицею, нiж дiвкою. I од сонця не запалилася. Вона не боялась сонця.

 Ганна вмiла зварити й спекти по- хазяйськiй.
 Ганна хотiла досягти щастя, мати гарне господарство:

 Ганна сидiла, склавши руки й спустивши голову. Мабуть, i ?й схотiлось
 поля i трьох пар волiв…
 Марина не довго сумує через одруження коханого з лiпшою подругою. Людськi пересуди не дають ïй спокою:
 Пiсля Василевого весiлля смуткувала Марина осiнь, смуткувала й зиму, а на рiздво вже й розвеселилась! Знов держить вона перед чи на весiллях, чи на музиках. Хлопцi липнуть до неï, як бджоли до меду, та не сватають, бо матерi заказали ïм старостiв слати до Марини. А Марина знов весела та спiвуча! З гарними хлопцями жартує, i постоïть, i побалакає, а поганому часом i по щоцi дасть нишком та тишком. Чи на музиках,	 чи	 на	 весiллях увивається коло Марини чорнобривий ткач Микола, i почав ходити до неï, стежку топтати…

 Зацокотiли молодицi по селу, що Марина й сяка й така. Марина постояла з хлопцем пiд вишнями, а слава пiшла по селу, що Маринi парубки нiби хотiли косу одрiзати, що Марина швидко покриткою стане.

 Нема спокою людським язикам, нема спокою й Маринi од такоï поговiрки!
 Вiдважується на рiшучий крок, лише б довести своïм ворогам, що може отримати все, що хоче:
 - Не сплять, не дрiмають моï ворiженьки, — було, каже Марина, - ославили мене, молоду. Нехай судять, нехай наговоряться до часу — до пори! Схочу, прийде така година, що всi вони понiмiють. Пiду замiж, хто трапиться! На злiсть моïм лихим ворогам, на злiсть ткачевi пiду замiж!

 

 Має високу самооцiнку:

 «Пiду замiж на злiсть ворогам i парубкам! Пiду за того, хто перший трапиться. Доки ж з мене будуть глузувати лихi люди! Хiба ж я не дiвка, та ще й не хороша?..»

 
 Не дуже переймається вибором чоловiка:
 Трапився Маринi москаль, яких багато на свiтi, не поганий i не гарний, вже немолодий, i не сподобався ïй. Пiшла Марина свiт за очi, як з мосту та в воду…
 Страждає з нелюбом, розумiє, що гине ïï молодiсть та краса:
 Жила Марина з чоловiком мiсяць, жила й другий, i вбача? вона, що пiшла замiж не на злiсть сво?м ворогам та ткачевi, а на своє безталання! Молода, весела, жартлива, вона i не гадала об тiм, як важко з нелюбим цiлий вiк жити. Вона думала, що тiльки в пiснях жiночих спiвають, як тяжко з нелюбом жити, нелюба любити, з нелюбом розмовляти. Як накрила голову очiпком, тодi побачила, що й справдi важко нелюба любити!

 
 Зовсiм не кохає чоловiка:
 Ввечерi прийде, було, ïï москаль з роботи, радий та веселий, а Маринi при йому свiт	 немилий!	 Засумує, задумається i ходить по хатi, мов нежива, i дiло робить, як мокре горить!

 Москаль жартує дивиться ïй	любо	в	вiчi,	 бере ïï за руку. А Маринi свiт немилий! Покладе ïй руку на шию, а ïй здається, що вiн вiрьовкою обвив ïï горло; схилиться вiн на плече — голова його важка, як камiнь, поцiлує - неначе гадина яка, холодна й слизька, доторкнеться до ïï лиця, гарячого й молодого, а його вус кудлатий — неначе здоровий павук лазить по ïï лицi…
 Постiйно згадує своє кохання, через це заздрить Ганнi:
 Тiльки й обороняється Марина од нелюба думкою про милого, тiльки тодi не так гиду? вона, як мiж нею та чоловiком стане думка про милого Василя, як вбачає вона в мислi чорний вус, бiле личко Василеве. I та гаряча, солодка думка закриє ïï од немилого жарту, од гидкого женихання, неначе од гадини, та думка смiється до неï i грiє ïï серце, як весняне сонечко.

 I почала жити Марина тiльки тi?ю думкою та завидувати Ганнi. Пiде, було, та гляне на Василя через тин, помiж зеленим листом вишника, i легшее ïй стане на душi.

 А як пiде, було, ïï чоловiк з хати. Маринi аж легше дихати! Неначе збулася якого лиха! I порається вона жвавiше, i погляд ïï веселiший, i говорить Марина сама до себе:

 — Горе менi, недоле моя! Занапастила я свiй вiк веселий дiвочий, зав'язала я собi свiт! I плакати, й нарiкати нема на кого, тiльки на себе. Нерозумна, я зав'язала собi голiвоньку, -думала на часок, а тепер не розв'яжу вже довiку. Кажуть, треба любити чоловiка i бiльше нiкого. А я ненавиджу його духу, не терплю його слiду; де вiн ступить, i слiд його поганий. Сяду з ним ?сти — шматок хлiба не йде менi в рот, душить, як гарячий пiсок! Сяде зо мною вечеряти — вечеря менi, як полинь, гiрка. Важко жити з ним, говорити нелюбi речi, сидiти з ним поруч!.. На злiсть же моïм ворогам, моєму лиху i чоловiковi буду любити парубкiв чорнобривих, чорновусих!

 
 Вдається до хитрощiв, не цiнить того, що має:
 Почала Марина хитрувати по-жiночiй. Вмовляє чоловiка	 ласкавими	 словами	 та випроводжає його з хати то сюди, то туди, то й справдi за дiлом, то часом i без дiла. А москаль все покорявся, бо любив Марину.
 Ганна дуже стурбована через звiстку, що Василь має йти на службу:
 Василь ïсть через силу, Ганна й ложки не вмочила, стара мати на обiд i не глянула.

 В'ïхала в двiр конячка, вступили богомольцi з клуночками. Василь з
 Ганною пристали до ïх, щоб разом йти до Києва.
 Марина також вiдчуває горе через Василя, не шкодуючи свого чоловiка:
 А тим часом як мати випроводжала Василя за царину, в одному садку, од самiсiнького поля, спершись на тин, стояла Марина. 

 За годину або за двi поперед усього через ту саму царину Марина випровадила в дорогу свого москаля з другими богомольцями. Наложила й вона всього у клунок задля його у дорогу, i жаль було трохи й, бо москаль ïï був добрий, не лихий. Тiльки лила вона сльози не за ним, а за другим, чужим…
 Ганнi приходиться важко, але вона не здається, навiть висилає грошi чоловiковi:
 Робить вона i на себе, i на дитину, i на стару матiр. А тут з дитиною i на роботу не приймають, не можна i на заводi стати. А покинути нi на кого, найняти няньку — нi за що, оддати до людей - болить серце материне! Стару матiр вже бог прийняв до себе.

 Набрала Ганна у людей конопель та льону i почала прясти за хлiб та за плату. Чи корисний же той хлiб, закручений пучками та веретеном! Треба й одягтись, i обутись, годувати себе й дитину, треба й хату огрiти, жаль i Василя.

 
 Марина йде на примирення:
 - Добривечiр тобi, Ганно, в хату! — ляснула вона голосно, на всю
 хату, мов брязнула склянкою об землю.
 Ганна аж затрусилась, неначе облита холодною водою. З того часу, як Ганна вийшла за Василя, мiж подругами неначе недобрий чоловiк загородив стежку тином. Було, Ганна й зайде до Марини, то нелюба вже, нещира розмова булла мiж ними!
 Молодицi не можуть порозумiтися ïх долi рiзнi:

 — I годi. Марино, — одказала Ганна. — Не задля мене жарти та смiхи. Не задля мене чорнiють брови та очi. Минулося моє кохання, моє женихання! Помандрувало моє щастя з Василем в далеку сторононьку.

 - Але ж ти нажилася з милим, Ганно! А я пiшла замiж за нелюба i не зазнаю такого щастя, як тобi судилося… Я й не накохалась, я й не навтiшалась! Прощай, Ганно, — промовила Марина, — час додому. Приходь до мене, Ганно, завтра ввечерi, побалакаємо, пожартуємо, розважимо себе трохи…
 Марина зi вiдсутностi чоловiка органiзовує вечорницi:

 - Дiвчата-сестрицi! прийдiть завтра до мене на вечорницi! Скучно менi, молодiй, самiй в хатi жити. Марно пливуть мо? днi за днями, лiта за лiтами! Постiль бiла, стiна нiма, нi до кого й слова промовити. Прийде день - журюся, прийде нiч -сумую. Приходьте, дiвчата!

 — Добре, Марино, прийдемо! — одказують дiвчата. 

 — А я закличу до себе тро?стi музики та наманю хлопцiв повну хату, i кiмнату, ще й подвiр'ячко! Тому кивну, тому моргну, i налинуть до мене, як орли, як соколи. Порозчиняю ворiтечка, буду вас ждати, в вiкна виглядати. Приходьте ж, дiвчаточка!..

 - Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!.. Густий туман покотився яром; в селi ще тихiше; мiсяць насилу вигляда з-за густо? хмари, неначе свiтить через густе полотно.

 Марина, де не встрiне хлопцiв, до себе на вечорницi закликає:

 — Хлопцi! завтра в мене вечорницi! Моя хата скраю, вона стоïть увишнях, а двiр у черешнях. Лихих собак не маю. Завертайте туди, хлопцi, не минайте мене! Як минете мою хату — не займайте мене!

 — Добре, Марино, прийдемо, як дiвчата будуть! — одказують хлопцi.

 Взяла Марина хлопця за пiдборiдок, поцiлувала тричi, аж одляски пiшли
 попiд вербами, i полетiла вiтром попiд огородами, а навздогiнцi за нею
 побiгла	 по	 тину	 чорна	 тiнь ïï.
 Марина жалкує за своєю молодiстю:

 Глянула Марина на себе в дзеркало, i сльози покотились з очей. В дзеркалi чорнiли блискучi очi, чорнi брови, а голова цвiла квiтками. Перша макiвка. 
 Ганна зовсiм збiднiла:
 Не один рiк минув. Спорожнилась Ганнина скриня.

 
 Вiддає життя сину:
 Тим часом на втiху матерi пiдростав син. Дивиться вона, не надивиться	 на	 свого	 сина; втiшається				 не навтiшається	своïм Iвасем
 Марина бачить в Iвасi Василя:
 А	 Марина	 ïï розважає.	 Що	 божого	 дня навертається	 в	 хату, годує Iвася остинцями та цiлуєйого бровенята, згадуючи чорнi брови його батька Всиля.
 Йде на все, аби повернути сина:

 То не звiр блукає в сосновому бору темноï ночi, то не вовчиця ховається з вовченятами, тiкаючи до своєï нори, то мати тiкає з сином, ховається од людей.

 
 Марина радить не продавати хату на прохання сина:
 — То матерi його сторч — та в борщ, — каже Марина, — коли вiн таке пише. Не продавай хати, от що!
 Ганна переживає дуже важкi часи:
 Сидить Ганна день i нiч на днищi, поодкручувала собi пучки, заробляючи
 черствий шматок хлiба, облитий слiзьми.
 Марина виявляється вiрною подругою:
 Марина не покидала Ганни, помагала в роботi, годувала часом своïм хлiбом, одягала своєю одежею, розважала як могла.

 - Вiзьми, Ганно, — було каже Марина, — не даю тобi, як старцевi. Повернеться син, заробите — оддасте.
 Навiть на такому етапi свого життя Ганна поводить себе з гiднiстю:
 - Пiшла б я i в старцi, — каже, було, Ганна, — та сором руку простягати, бо я не калiка.

 
 Марина, доглядаючи Ганну перед смертю, вiдчуває свою самотнiсть:

 «А хто ж мене догляне, — думала Марина, — борони боже якоï недуги або бiдностi. Хто же постелить менi постiль, обмочить водою моï	 смажнi	 уста, нагодує хлiбом? Хто ж наготує? на смерть менi свiчку, покличе на сповiдь священика?»
 Прощання Марини з Ганною дуже гiрке:

 Несуть Ганну в домовинi з старих дощок, у чужiй сорочцi, що принесли добрi сусiди, в хустцi, що вийняла Марина з своєï скринi. За домовиною	 Марина	 плаче	 та побивається йдучи, мов рiдну матiр ховає.
 З того часу Марина втрачає свою веселiсть:
 З того часу не збирались на вечорницi у Марининiй хатi.
 Через кiлька рокiв Марина зовсiм губить своє життя
 У Києвi, на Подолi, опiвночi в шинку голосить не своïм голосом катеринка. Москалiв повний шинок, а серед ïх, як вiтер, лiта? Марина, танцює-витанцьовує. Одежа на ïй драна, коси вилiзли з-пiд хустки i телiпались пасмами, хустка злiзла на потилицю. Лице ïï зчорнiло, губи посинiли. Однi чорнi великi очi блискотiли якось чудно, неначе вночi у вовчицi. Москалi пiдхвалюють i присвистують та заливають ïï горiлкою.

 
 Марина вмерла в канавi, нелюдською смерю:
 Пройшла чутка в Момоти, що Марина вмерла. Перехрестились й прочитали за покiй душi «Отченаш» навiть вороги Марининi. «Не втекла, — кажуть, — таки од свого лиха, i не загуляла, й не заспiвала, й не затанцювала його навiть в Києвi».


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/STATTI/IVAN_NECHUY_LEVICKIY_171DVI_MOSKOVKI187/tlumachenna_imen.dhtml