КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/LEXIKON/narodna_drama.dhtml

	НАРОДНА ДРАМА orig					 (#hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=17188
 НАРОДНА ДРАМА — фольклорна iгрова вистава, видовише, шо об'єднує рiзноманiтнi форми нар. театр, мист-ва, драм, дiï, якi передавалися iз поколiння в поколiння у виконаннi непрофесiйних (самодiяльних) акторiв. Найбiльш характернi такi види: 1) обрядовi зооморфнi iгри; 2) драм, вистави (сцени) побутового характеру; 3) ляльковий театр;
 4) власне драми (з розгорнутим сюжетом). Обрядовi iгри джерелами
 сягають глибокоï давнини; у рiзних народiв вони розвивалися на
 грунтi календарних i сiмейних обрядiв, у яких велику роль
 вiдiграє культ родючостi, шо входить до аграрноï
 магiï, тотемiзму, сакралiзацiï явиш природи. Обовязковим
 складником багатьох дiйств, як в календарних обрядах, так i в
 обрядах сiмейних, було рядження. Найдавн. персонажi (маски) нар.
 гулянь — тварини: бичок, ведмiдь, коза, кобилка, кiнь,
 журавель та iн. Судячи iз записiв ХIХ-поч. XX ст., у багатьох
 народiв свiту був поширений культ священноï тварини»
 (бика, кози та iн.). Так, напередоднi Нов. року селами вропи водили
 священного бичка, заходячи з ним на подвiр'я, бажаючи господарям
 гараздiв i доброго врожаю. За свiдченням давн- грец. iсторика i
 письменника Ксенофонта (430-355 до н.е.), такий звичай, який
 супроводжує пантомiмний танок плуга», iснував у окр.
 фракiйських племен. Вiд них вiн частково був запозичений i
 розвинутий суч. народами балк. (болгари, серби) i кара
 (украïнцi, румуни) регiонiв. Згiдно з повiрям, свяшенний бик
 (тобто виконання вiдповiдного обрядового дiйства) приносив родючiсть
 худобi i добрий урожай. Проступово зооморфнi iгри набували симво
 лiчного характеру. Напр., болг. кукери одягали на голову спецiальнi
 прикраси у виглядi рогiв бика. В Галичинi ходили з деревяним
 зображенням тварини (тура). Те саме спостерiгається в рум.
 ритуальнiй грi — турка». Подiбна форма зоолатрiï
 повязана i з культом Дiонiса, бога виноградноï лози у
 давньогрец. мiфологiï. Спочатку вiн уявлявся в образi бика. Це
 не суперечить гiпотезi про мiсцевi джерела ритуального дiйства,
 оскiльки сам культ Дiонiса виник i розвивався у Фракiï як
 уявлення про верховне божество, тiсно пов'язане з природою, сонцем,
 рослиннiстю i родючiстю. Ще бiльше розповсюдження мала маска кози: у
 сх. i зх. слов'ян, у сканд. народiв, в Сицилiï, Вiрменiï
 (ettaperer) та iн. Найстiйкiший типовий епiзод гри — смерть i
 воскресiння чи недуга i зцiлення тварини — виходить до
 найстародавн. унiверсальних вистав про смерть i воскресiння духiв
 природи, покровителiв урожаю. Окр. вченi (О.Веселовський) убачали
 прямий зв'язок мiж цими актами (як i мiж iн. елементами новорiчних
 маскарадних iгрищ) i оргiастично-жертовним культом Дiонiса.
 Насправдi, сценки карнавального типу зi спiвами i танцями,
 перевдяганням рiзних тварин (козла, ведмедя, птахiв i т.д.) на
 Дiонiсiвських святах i Сатурналiях, сатирiвськi iгри багат.о в чому
 перегукуються з новорiчними синкретичними виставами суч. народiв
 (коза», ведмiдь» та iн.). Такi генетичнi звязки можливi,
 оскiльки культ Дiонiса був поширений у всьому ант. свiтi. Але
 ïх слiди далеко не однаковi в рiзних культурно-етнографiчних
 регiонах i зонах. Якщо на Сх., в Грецiï та Iталiï
 пережитки найдавн. тотемiчних обрядiв набули вiдомоï форми
 дiонiсiй i сатурналiй, то у сх. i зх. словян, а також у румунiв вони
 розвивалися в руслi аграрних ритуалiв типу колядування (цикл
 пiдготовки урожаю). Слiди ïх магiчноï функцiï
 (принцип similia similus) краше збереглися в украïнцiв ( де
 коза ходить, там жито родить), бiлорусiв (та ж формула), росiян
 (Куда коза рогом, там сено стогом»), полякiв (Gdzie koza
 chodzi, tam tyto rodzi»), румунiв у Карпатах (Unde sare сорта
 noastra czreste, pinea sub tereastea») — (де коза наша
 скаче, там росте хлiб). Найдавнiше ритуальне ядро гри поступово
 доповнювалося рiзноманiтними антропоморфними, особливо побутовими
 маска ми: дiл, баба, лiкар, смерть, чорт, єврей, циган, купець
 — в украïнцiв i, частково, у румунiв (Маланка). Основна
 ïх частина належить до основних типiв драм, традицiй багатьох
 народiв. Деякi з них складають бiльш вузьку iзоглосу; вони найбiльш
 популярнi в пн.-зх. Болгарiï (Старець i баба), у румунiв
 Mosnegii (Дiди), Babele (Баби), Baba si mosneagul (Дiд та баба),
 полякiв та бiлорусiв ( Dziady, Дзяди) i в украïнцiв, надто, на
 Гуцульшинi, де В.Шухевич записав на поч. XX ст. бiльше 20
 найменувань iгор про похорони дiда i голосiння баби. У народiв Зх.
 вропи були поширенi веснянi (травневi) iгри, шо алегорично зображали
 боротьбу зими i лiта, масляничнi вистави. Iз масляничних iгор i
 комiч. iнтермедiй, шо включаються в рел, драми (Мiстерiя, Мiракль)
 розвивалися фарси, надто в Iталiï та Францiï. В Нiмеччинi
 одержав розвиток особливий жанр масляничноï вистави - фастнахтш
 пиль — рiзновид ф а р с у Спорiдненими з фарсом були сотi
 (франц. sottie — дурошi, м оралiте з характерними типами-
 масками: простак-чоловiк, сварлива жiнка, шарлатан-лiкар, хвалько-
 солдат та iн.), а також певною мiрою раннi форми iтал. comedie del
 arte. Спорадичними учасниками цих вистав були i улюбленi героï
 зооморфних i побутових казок, рядження. Аналогiчнi маски» в
 бiльшостi були властивi й ляльковому театровi Англiï (Панч),
 Iталiï (Пульчинелла), Нiмеччини (Ганс Вурст), Чехiï
 (Кашпарек), Росiï (Петрушка — записи з XVII ст.),
 марiонетковому укр. вертепу, бiлор. бетлейиi, поль. ш оп ц i, райку
 (райошнику) та iн. як обовязкових ознак гулянь (описи поч, XIX ст.)
 в днi рел. свят (масляноï, паски та iн.). В бiльшостi випадкiв
 текст., реплiки, дiалоги iмпровiзувалися на мiсцi i мали
 оказiональний характер. Краше збереглися серiï картинок рос.
 райка, тобто райського дiйства» (оповiдання про грiхопадiння
 Адама i ви) в раю, а також картини на iст. сюжети (вiйна 1812 р.,
 рос.-тур. вiйни та iн.). Своєрiдним комплексом драм, сцен
 виступав Маланка, найбiльш вiдома в украïнцiв та румунiв. Ця
 вистава зберiгає рiзноманiтнi полiстадiальнi фольклор-
 етнографiчнi компоненти. Бiльш архаïчний i мобiльний пласт
 Маланки являє собою зооморфнi iгри, котрi мали в минулому
 самостiйний ритуальний характер (Коза, Ведмiдь, Коник»,
 «Козак i коник» та iн.) у багатьох народiв. Для укр.
 фольклору специфiчний збiрний образ Маланки (Меланiï), а також
 дiï i колядки, повязанi з цим персонажем (Наша Маланка в
 Днiстрi воду брала, Маланка- пiдднiстрянка та iн.). Цей дуже
 популярний, особливо на Подiллi, образ нар. театру проник (на Пн.
 Буковинi) i в типол. подiбну до укр. вистав структуру рум. фольклор,
 драматургiï разом з однiєю iз колядок про дiвчину, яка
 носила це iмя. З численних укр. варiантiв частково була сприй нята
 та пiсня про Маланку, в якiй розкривається дiя. персонажу, шо
 дає можливiсть для iнсце- нування. Маланка зображується
 працелюбною i гарною дiвчиною. Зв'язок театралiзованого дiйства з
 обрядом колядування, що передбачає iдеалiзацiю персонажа,
 зумовив i естет, переосмислення (в рум. нар. театрi) самоï
 назви пєс. Вступна колядка (на Буковинi) дала йому нове
 найменування - Маланка» замiсть трад. Дiд та баба»,
 Дiди» та iн. На Украïнi i частково в пн. Молдовi, де
 проживає рос. та укр. населення, побутували також рос. драми
 (з розгорнутим систематизованим сюжетом) Цар Максимiлiан
 (Максимiлiан, Трон, у румунiв Максимон», Маланка — по-
 росiйськи, оскiльки текст iнтенсивно взаємодiяв з Маланкою) i
 Човен (iн. назви Шлюпка, Шайка розбiйникiв, Чорний ворон,
 рмак», Стєнька Разiн). Причиною виключноï
 популярностi Максимiлiана було те, шо в нiй пєсi демократичнi
 низи мiста i селянства могли бачити вiдображення своïх
 утоггiйних, але стiйких полiт, поглядiв. Максимiлiан, шо сидить на
 престолi, — це поганий цар, Адольф - переслiдуваний,
 гноблений, несправедливо гнаний царевич, який мiг би бути згодом
 добрим царем. Саме постiйне розчарування в нинiшньому царевi
 приводило до того, шо спадкоємець користувався в селянському
 середовишi вел. симпатiєю. Часом його героïзували.
 Побутуючи (iнколи в перекладах) в Украïнi та Молдавiï з
 2-ï пол. XIX до 60-70 рр. XX ст., рос. драма постiйно
 трансформувалася; значна частина ïï епiзодiв була замiнена
 елементами розважального характеру на основi Маланки, побутових
 казок, анекдотiв, рядження. Рос. героïчну драму Човен за
 деякими типол. характеристиками (тематика, образи i композицiйнi
 особливостi) можна зiставити з рум. гайдуцькою драмою (Загiн (банда)
 Бужора, Кодряне» та iн). Як рос., так i рум. драми належать до
 розбiй ницького фольклору XVIII — поч. XIX ст. Однакова
 ïхня iдейна суть; вона складається зi стихiйного
 вираження незадоволення нар. мас. В обох випадках розкриваються сой.
 причини розбiйництва шляхом застосування iдентичного прийому: до
 шайки приходить незнайомець i промовляє монолог про себе, про
 своє горе. В укр. варiантах Човна, як i в рум. гайдуцьких
 пєсах, вводиться мотив любовi отамана до дiвчини-сироти. Цi та
 iн. паралелi слiд вiднести до розряду загальнотипол. особливостей
 розбiйницькоï драми. В багатьох краïнах традицiï Н.д.
 мали суттєвий вплив на розвиток писемноï л-ри. Так, ф арс
 мав неабияке значення для Мольєра. Дуже стiйка традицiя нар.
 театру в краïнах Дал. Сх., особливо в Китаï, Японiï
 (обрядовi польовi iгри — денгаку, мiмiчнi ритуальнi танцi
 — кагура та iн.), а також в Iндiï, де вона носить
 синкретичний характер (поєднує танок i музику). В
 Украïнi розвиток Н.д. пiдготував грунт для виникнення в XIX ст.
 реалiст, драматургiï i театру. Григорiя Бостан


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/LEXIKON/narodna_drama.dhtml