КГБ: Киевская городская библиотека URL: http://lib.misto.kiev.ua/SU/UKRAINA/STARICKIJ/poetry.dhtml Михайло Старицький. ПоезIї ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ БОРВIЙ Чорне хмарище встає повагом, Заступає свiт, стеле темряву; Розпанахалось, завихрилося, Мов страховище з пекла зрушене, Сгорта навкруг землю крилами, Оперезане скрiзь гадюками Сизо-бiлими, волохатими, Що сплiтаються, розплiтаються I звисають вниз грiзним кетягом... Душно, млосяно, i задуха та Мов гнiтить усе важким каменем: Анi способу вiльно дихати, В головi гуде, думи скованi, В серцi млявому - рабськi острахи... Притаїлось все пополохане Перед з'явиськом тучi грiзної: Вiтерець ущух - анi подиху, Змовк веселий гай - анi шелесту, Знишкли пташечки-щебетушечки, Поховалися й кiнцi, шуляки, Ластiвки лише не злякалися - У повiтрi, знай, смiло плавають, Нижуть стрiлами проти хмарища... Люди теж з страхом незмiркованим Тучi ждуть тiї лиховiсної. Багатирщики зачиняються По своїх дворах, по хороминах, Затуляючи вiкна коцями, Щоб не чути їм грому-грюкоту; Позасвiчують ще й лампадочки, Щоб не бачити спалу блискавки - Так жахаються смертi наглої! Жаль їм злинути з свiту ласого, Вiд утiх-розкош в мертву темряву, Що на той-бо свiт, на суд праведний... А сiромi пак на тi заходи Нема вiльної i хвилиноньки: Лиш про те вона побивається, Щоб не знiс потоп їй хатиноньки, Не забрав добра її вбогого, Iз худобою, а то й з дiтками, Чи недужими - батьком, ненькою... Що їй думати про грiхи свої? Гвалт безжалiсний, скрута, горенько Та темнота - ось вiдповiдники! Що лякатись їй смертi наглої? Не дало життя втiх i радощiв, А дало дише муку, нуждоньку, То хоч смерть ота угамує їх, В ямi темнiй дасть їм вiдлежатись... А вже хмарище, туча грiзная Геть насунулась, низом стелеться, Досягаючи лiсу крилами, Нiччю криючи небо збурене... Ось розшарпалась свiтлом-пломенем, Заслiпила всiм очi зляканi Обiзвалася грiзним гомоном, I занишкла знов, притаїлася... Та зненацька враз як не сказиться: Заревла, мов звiр, диким вигуком, Покотилася вихром-бурею, Геть ламаючи, що не трапиться; Заяскрилася блискавицями, Iз страшних гармат разом вдарила, Аж земля кругом iздригнулася, В хлющi пiнявiй потопаючи... Не журiться ж, гей, бiдарi мої, - Горобина нiч - вам не мачуха! Смiло глянемо в вiчi борвiю Та змiркуємо усе розумом: Може, зiрвемо ще й порадоньку Вiд бунтовника навiженого?.. Пiсля борвiю гляне сонечко I огрiє всiх рiвним променем, Вороги життя згинуть пропадом, А повiтря скрiзь оздоровшає: Пiсля борвiю легше дихати, - Iз залiз думки вириваються, Серце в груди б'є якось смiливо, I скриляється знов надiянка, Що й окривдженим правда станеться!. 1902 ДО МОЛОДI На вас, завзятцi-юнаки, Борцi за щастя України, Кладу найкращiї думки, Мої сподiванки єдинi. В вас молода ще грає кров, У вас в думках немає бруду, Палає в серцi ще любов До обездоленого люду.. Не занехайте ж ви її, Не розгубiть по свiтi всує, Нехай вона ваш дух гартує У чеснiй, славнiй боротьбi! Бо стоголовий людський кат Лютує, дужчає щоднини... Не можна тратить i хвилини, Поки ще стогне темний брат. Поки живий, - мерщiй несiть Слiпому свiтиво просвiти, I в серце, смертiю повите, Живу надiю закропiть! Вшануйте рiдну його рiч, Назвiть без хитрощiв своєю I розженiте над землею Ви непрозору, глупу нiч... Най кат жене, а ви любiть Свою окрадену родину, - Й за неї сили до загину I навiть душу положiть! 1876 ДО УКРАЇНИ Моя Україно! Як я тебе любив! Твої луги, твої степи розлогi, Днiпра ревучого славетнiї пороги I хвилi золотi твоїх шовкових нив. Як я любив в садочках вишняку Твої бiлесенькi, немов хустини, хати, Поважну рiч старих дiдiв чубатих I регiт дiтвори в жартливому танку. Як я любив в нiч теплу, весняну Чуть пугача з дiброви тихий стогiн, Гукання парубкiв, дiвчат веселий гомiн I пiсню з-за лугiв розкiшну, голосну. Як я любив уосени в стiжках Хлiб коло хат, а ранками сiдими Селян за працею хапливою мiж ними I стукiт говiркий цiпiв геть по токах. Як я любив зимової доби При каганцi невпиннеє сюрчання Тих веретен i пiсню чи ридання Тихесеньке жiночої журби. Як я люблю безрадiсно тебе, Народе мiй, убожеством прибитий, Знеможений i темнiстю сповитий, Що вже забув i поважать себе, Потративши свої колишнi сили... Як я люблю твої сумнi могили, Україно! Як я люблю тебе! I ось тепер та мучена любов Мене жене в далекую чужину... (1881) ПОЕТУ Як нiч насувається туча I млою небо окрива, Гуркоче грiм, а буря злюча Дуби з корiннями вирива, Здiймає, гонить хвилi гори На почорнiлiм, лютiм морi; Реве, i стогне, i рида, I човна бiдного гойда Понад безоднею хисткою... Пловець, погинеш в боротьбi! Куди й боротися тобi З тiєю силою слiпою? - Не одного борця вона Уже поринула до дна! Пiд завiрюху i негоду Серед буяння в свiтi зла Чи не пiти в свою господу, Чи не зложити й нам весла? Замовкнути серденько од миру Й наладнувати свою лiру Для власних мук, для власних слiз, Для тайних з-за кутка погрiз, - Бо там на шарварку людському, Де брат на брата точить нiж, Де повселюдно йде рабiж, Там не чутно буде нiкому, Серед гармидеру й турбот, - Моїх пiсень, моїх скорбот. Нi, тричi нi! Хай краще струни Порве мiй стогiн навiсний! Коли кругом в дочаснi труни Борцiв лягає гурт тiсний, Коли юнацька сила в'яне, А там смiється щось погане, - Не про кохання, не про рай, Поспiвче, голосно спiвай! Але розваж словами брата, Що й не виходить iз залiз; Скропи росою твоїх слiз Кривавi рани, що вiд ката, Й душi замученiй, слабiй Одвагу пiснею навiй. Не бiйся вражої наруги; З святим вогнем лини туди, Де панування скрути, туги Та вiковiчної бiди... Спiвай, ридай i будь готовий Замiсть лаврового терновий Вiнець узяти на чоло; Нехай роздавить тебе зло, - Але що смерть?.. Хвилинна страта, А далi - слава голосна... Той умирати, певно, зна, Хто зна любити своего брата, - I за таку тiльки любов, Спiвець, ти жити будеш знов! (1882) ВИКЛИК Нiч яка, господи! Мiсячна, зоряна: Ясно, хоч голки збирай... Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай! Сядем укупi ми тут пiд калиною - I над панами я пан... Глянь, моя рибонько, - срiбною хвилею Стелеться полем туман; Гай чарiвний, нiби променем всипаний, Чи загадався, чи спить? Он на стрункiй та високiй осичинi Листя пестливо тремтить; Небо незмiряне всипано зорями - Що то за божа краса! Перлами-зорями теж пiд тополями Грає перлиста роса. Ти не лякайся-но, що свої нiженьки Вмочиш в холодну росу: Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки Сам на руках однесу. Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько; Тепло - нi вiтру, нi хмар... Я пригорну тебе до свого серденька, Й займеться зразу, мов жар; Ти не лякайсь, аби тут та пiдслухали Тиху розмову твою: Нiчка поклала всiх, соном окутала - Анi шелесне в гаю! Сплять вороги твої, знудженi працею, Нас не сполоха їх смiх... Чи ж нам, окривдженим долею клятою, Й хвиля кохання - за грiх? 1870 URL: http://lib.misto.kiev.ua/SU/UKRAINA/STARICKIJ/poetry.dhtml